— Агей! — летить понад розораним плесом дзвінкий Мартин голос. Стоїть біля возів при дорозі, махає клично рукою, а позаду здіймається, тане в повітрі легенький димок. — Оралики, ї-істи-и!
«Їсти?» — дивуються орачі. А й справді, час уже на обід. Незчулися, як сонце облетіло півнеба та й покотило тихенько на захід.
Поверталися мовчазні та поважні, як після молитви, випрягали паруючих коней, вішали їм на морди торби з вівсом, щоб не загубилася жодна зернина. Непоспіхом скидали шапки (хто, хрестився, а хто і з нехрещеним лобом), сідали довкола казанка з кандьором, що смачно пахнув.
Марта стояла збоку, пильнуючи, щоб усім вистачало хліба — не сіла б нізащо разом з орачами — не годилося.
— Щось наче біжить?
Максим, що мав наймолодші очі, розгледів перший:
— Якийсь хлопець періщить!
Згодом побачили всі: дорогою, здіймаючи набиту за літо пилюку, котило до них щодуху хлоп’я: картуз — козирком на потилицю, піджачок так і лопотить, руками розмахує так, наче збирається злетіти вгору:
— Дядьку Василю-у!.
Ганжа поклав ложку, звівся, стрічаючи хлопця. Той захеканою кулею влетів у коло дядьків, ткнувся Василеві в живіт, довго не міг віддихатись: бігло, мабуть, дурне, аж від села.
— Ну, що там?
— Ой, дядьку Василю… ідіть швидше, бо там міліція людей забирає!
— Як забирає? Куди?
Круглі очі в хлопця налякані, рот жалісно кривиться: от-от заплаче.
— Налетіла на конях та й давай до сільради водити… І тата мого повели… І дядька Івана… І Гайдука…
— Та стривай, — ніяк не міг второпати Ганжа.
— За те, що вашу хату спалили. То мати сказала, щоб я біг щодуху за вами, а то їх до повіту збираються гнати.
— Максиме, коня!
Максим спіймав сірого жеребця, забраного в Гайдуків, загнуздав, примостив на круту спину мішок, підвів до Ганжі.
— Мо’, і я з вами?
— Лишайся тут… Доорюйте…
Ганжа підвів жеребця до воза, відштовхнувся ногою від колеса — птахом злетів на коня, з місця пустив його вчвал.