— Тихше, чорт! — зашипів на нього старий, бо отой стукіт заліза пострілом віддавався йому у вухах. Заскочив до сіней, замкнув двері, аж тоді відчув себе в певній безпеці.
— Всі дома?
— Та всі…
— За мною приходили?
— Були з району… І Ганжа все навідується…
— Завісь вікна. Постій, розбуди спершу матір, хай поможе.
Почекав у сінях, поки завісили вікна, засвітили лампу, аж тоді зайшов до хати.
Побачивши чоловіка, Гайдучиха спробувала була вдарити вголос, але чоловік таким розлюченим гусаком зашипів на неї:
— Цить, стара відьмо, комисарів накликати хочеш?! — що вона подавилася криком, тільки жалісливо кривилася та сякалася в пелену, не спускаючи з чоловіка наляканих очей.
— Може, хоч їсти даси?
Стара метнулася до печі, витягла чавун, — по хаті пішов дух умлілого, настояного на жару борщу. Гайдук раптом зігнувся, ухопився за живіт, застогнав: гострі спазми звели йому шлунок, давно не вмиване чоло зросив холодний піт.
Їв жадібно й швидко. Мотав ложкою, як ціпом, доки вимолотив величезну миску борщу, ум’яв майже півхлібини.
— Як там кабанчик? — поцікавився він, трохи передихнувши та закуривши.
— А що йому скоїться? — здвигнув плечима старший син Петро.
— А те, що ногу міг поламати! — розсердився відразу старий. — Там в дошці дірка була…
— Так ми ж її, тату, залатали! — радо перебив молодший Микола."
"Гайдук, що зібрався вже батькувати синів, осікся, почав сердито смоктати цигарку, ховаючи за димом маленькі, але зіркі, як у яструба, очі.
Потім обличчя його стало суворе й рішуче, він кинув недокурок, розтоптав каблуком, звівся:
— Ну, хлопці, збирайтеся в дорогу.
— Куди ти їх забираєш? — метнулася до нього Гайдучиха.
— Не бійся, за гряницю не поведу, — криво усміхнувся Гайдук. І відразу ж нагримав на жінку, що вже кривила розпачливо рота, притискала до сухеньких грудей темні жилаві руки: — Поплач мені, поплач! Поголоси, щоб село все зібралося!..