І вже здається Федькові — ба ні, не здається: він у цьому вже переконаний, що вродливішої дівчини він і не бачив, скільки й носить його неспокійна земля, що оце вона єдина з-поміж тих, що попадалися йому та й лишалися в прожитих роках як метелики на шпильках. І вже роздумував Федько, чи не час обійняти оцю хутірську красуню, пригорнути та полоскотати ласкавими вусами, як у хаті, що світила на них цікавими вікнами, грюкнули двері, і щось худеньке, маленьке, щось із світлою головою та розпростертими руками, високо збиваючи над колінами сіреньке платтячко, побігло прямо на Федька, сміючись і плачучи разом.
Обхопила худими руками його тугу шию, повисла на НЬОМУ, припавши обличчям до широких мокрих грудей, без кінця вимовляла:
— Феденька!.. Феденька!.. Федю!.. — наче був він за сотні кілометрів, а їй треба було докликатись його за будь-яку ціну.
— Ну, що, сестричко… Ну що? — розгублено бубонів Федір, пестячи долонею біляву, обплетену тугою косою голівку, що не притулилася — приросла йому до грудей.
— Нічого, Федю, нічого, — дивлячись великими, повними любові очима, відповіла Таня: з усієї рідні він був їй найближчий. Любила тата й маму, віддала б душу за них, але ні тато, ні мама (здавалося Тані) не могли б отак зрозуміти її, як розумів колись її брат.
Але про це Таня не хоче зараз і думати. Жене її геть, оцю непрошену думку, наказує собі забути про неї, бо інакше не довго й розплакатись — не отими осяйними сльозами, освітленими сміхом, а важким безпросвітним риданням, що отруює серце й душу. Тому вона бере брата за руку (дуже вже пильно він починає придивлятися до неї!), тягне його до хати з оцього широкого двору, де нещадне сонце не дає приховати від стороннього ока ані синців, ні змарнілої дівочої вроди.
Досі, думаючи про Таню, він ніяк не міг уявити її заміжньою жінкою, а тим більше — матір’ю.