Адже ж міг подарувати отой годинник хоч би своїй сестрі, якщо він був йому зайвий! «Господи, не ради користі якої, а ради справедливості: проп’є ж, прогуляє отой гольтіпака, той безбожник, що зрікся тебе! В нього ж і батько такий був, і дід: останню свитину лишав у корчмі!»
Зайшовши ж до хати, не витримав, кинув дружині:
— Отакі тепер брати пішли; щоб своїй сестрі подарити — в чужі руки краще віддам!
Таня, якій Олеся ще вчора все розповіла, відмовчалася.
Володимир же (віднині ми так його й називатимем, бо хрестини є хрестинами) подарунками розпорядився так: прапор поставив у хаті в кутку, звільнивши наперед той куток від образів, і не ходив, звісно, з ним на вечорниці та на вулицю, як сподівалися парубки й дівчата.
— Оце, дядьку Василю, жертвую на прапор, бо той, що над сільрадою, вже зовсім обшморганий.
— Не «жертвую», дурню, а дарю! — поправив суворо Ганжа. — Радянській владі пожертвування не потрібні, не така вона бідна… — І, відтанувши обличчям, міцно потис хлопцеві руку. — А за подарунок — спасибі!.. Спасибі, Володю!..
Годинник же носив у кишені, прип’явши до паска золотим ланцюжком.
"Лягаючи спати, обмотував ланцюжком ліву руку, самого ж годинника клав під голови. І нацокував на вухо Володі дорогий подарунок соненята й сни, і бентежив комсомольське Володьчине серце, до кінця віддане світовій революції, зовсім уже непролетарськими снищами: стоїть він неначе під вербою біля ставка, обнявшись із дівчиною, стоїть і цілується, як найостанніший куркульський синок, а дядько Василь свариться йому з-за дерева пальцем: «Оце така в тебе комсомольська свідомість?» — «Так це ж я, дядьку, ненарошне».