— А я, як перед Христом, присягаю: ніколи громаді зла не заподіяв!
— Е, не грішіть, Оксене, не грішіть! — встряє до розмови Іван Приходько. Сидів до цього аж в кутку, навпочіпки, спершись спиною на вичовгану до рудої глини стіну, смалив цигарку з «дайтеякщовамнежалко» тютюну і аж посмикувався від бажання й собі хлюпнути гарячого до суперечки.
— І ви, Йване, туди ж! — докірливо похитав головою Оксен. — Нема, видно у вас бога в серці…
— А у вас був? — спаленів відразу Іван та й вискочив задерикуватим півником на середину кімнати.
— Який лісок?
— Отой самий… Отой, що ми в чотирнадцятім громадою у пана було торгували… Хто нам тоді дорогу перебіг? Може, забули, Оксене?
Оксена відразу ж кидає в жар. Відчуває насторожену, ворожу до себе увагу дядьків і з запізнілим каяттям картає себе за те, що затіяв розмову на людях.
— Це щось для мене нове, — підсипає жару Ганжа. — Розкажіть-но, Іване.
— Та що тут і розказувати! Торгували ми ото всією громадою в пана лісок… вже були зовсім сторгувалися… а Івасюта й перебіг нам дорогу… Пішов потай до пана та й підкинув зайву сотню… Пан йому й уступив отой ліс. А громаді — дулю із маком!
— Ще й просив пана, щоб нікому про це не казав. А пан другого дня нам усе й виказав: «Торгуйте тепер, люди, в Івасюти, бо я йому вже продав…»
Оксен уже не повертається на той, другий, голос.
— Що, дядьки, може, й справді забудемо Івасютам всі кривди та й приймемо до нашого гурту? Наймитів він не мав…
— Як то не мав? — аж підскакує Приходько. — А Христину забули?
— Яку Христину? — удає, що він нічого не знає, Ганжа.
— Бійтесь бога, Іване! — допечений до живого, повертається до Приходька Оксен: голос його аж тремтить від образи. — Хай вам бог простить, якщо ви вже мені й Христиною очі виймаєте!
— А хто ж тоді у вас наймитував, як не Христина?
— Та то ж моя родичка! — мало не плаче Оксен. — Жінка ж у мене народила дитину… треба ж було якусь поміч узяти!
— А ми своїм дуже поміч беремо? — наскакує на Івасюту Приходько.