Поглянув на сонце, що розплавленою краплею звисало із неба, позіхнув, перехрестив широко роззявленого рота:
— Щось мене на сон хилить. Та й Васьці пора перепочити.
Розпріг Ваську, пустив на пашу, дістав із воза кобеняк та й подався у холодок — під крислату вербу.
Тато відразу ж заснув. Згорнувся калачиком, легенький вітер пробує йому розчесати борідку, ворушить волосся на голові,— і таким здається тато зараз маленьким, таким беззахисним, що Тані стає жалко його. Вона довго мучиться, що б зробити приємного татові, врешті надумала: взяла та й накрила його босі ноги теплою маминою хусткою.
Тато спав понад годину. Таня спершу чатувала біля нього, відганяючи зелену набридливу муху, а потім звелася на занімілі ноги, тихенько відійшла, оглянулась.
Глибока балка прорізала степ, десь починаючись і десь кінчаючись, вкрилася густою м’якою травою, пустила посередині річечку — веселий дзюркотливий струмок, затінений вербами. Таня лягла на траву, заглянула у воду.
А над усім цим провисає тиша.
Тато прокинувся сам, коли тінь пересунулась на річку і йому припекло добре в обличчя. Устав, потягнувся, потер спину:
— Щось я, дочко, промерз. Видно, сирістю мене протягнуло. Ану потри мені отут помежи плечима.
На другий день тато захворів. Жалівся на важку голову, дихав хрипло і тяжко, а потім і зовсім знепритомнів — почав марити.
— Як же ти, дочко, не вберегла тата? Хіба ж можна було на сирій землі спати!
Таня ходила з червоними очима.
Одужував тато довго. Ще більше схуд, в ясні дні виповзав надвір, жадібно тягнувся до сонця, немовби якась слабка, зламана стеблина, сухо покашлював.