І Таня тихо сказала:
— Хай буде… Хай назовуть Андрійком…
І по тому, як полегшено зітхнув Оксен, зрозуміла, що він, теж завмерши, чекав, як дружина захоче назвати свого первістка.
— Що ж, пора і в дорогу! — весело сказав він. — А то вже і вода в купелі охолола!
Доки хрещені батьки повернулися з церкви, минуло кілька годин. І весь цей час Таня звикала до імені, що його віднині носитиме син. Бо, коли признатися, хотілося Тані дати синові інше ім’я. Знала, це неможливо, навіть грішно, але що мала робити з отим невідступним, божевільним бажанням дати синові ім’я, яке колись приносило їй щастя?
Але чого не можна, того не можна.
Бо ніколи ще не жили Івасюти так відчужено, як оці роки. Похмурою фортецею, відгородившись високим плетеним тином, густими рядами тополь та осокорів, Бровковими нещадними іклами, осторонь шляхів та доріг стояла посеред широких ланів їхня оселя.
"Оксен не щадив себе в роботі, не жалів і синів. Поверталися пізнього вечора аж почорнілі від утоми, їли повільно й немов із примусу, а Альошка — той зовсім куняв над мискою. Тільки від батькового охриплого голосу здригався й кліпав круглими, як у заспаного півня, очима: нічого, здається, не чув і не бачив. Уставав із-за столу, човгав по долівці, ледь переставляючи ноги, поспішав швидше обійняти солодку подушку.
— Альошка!
Суворий батьків окрик завжди застукував його зненацька: Альошка зупинявся, спіткнувшись об невидимий моріжок, повертав налякане обличчя.
— Богові дякувати я за тебе буду?
Винувато кліпаючи очима, син підходив до образів, хрестився і кланявся.
— Отепер іди спати, — м’якшав Оксен. — Ти, Йване, теж лягай, щоб завтра пораньше устати.
— Півень розбудить, — хрестив сонного рота Іван та й зводився важко із-за столу.
Відпочивали в неділю: лягали спати по обіді.