Онисько йде покосом, як і належиться хазяїнові, а то раптом стане, замре, як сновида, підійме до неба обличчя.
— Що з тобою, Ониську?
— Послухай, як жайворон видзвонює! — та й почне підспівувати невидимому птахові:. — Тюіть-тюіть-тють-тюіть…
Або обкосить шмат стиглої пшениці.
— А тут чого не скосив?
— Дак там же волошки! Глянь, скільки їх і які всі красиві!
І сміх і гріх з отаким чоловіком! Недарма ж люди кажуть, що в Ониська не всі вдома.
Навоюється, намориться за весь день Ганна, хоч ноги відкидай, хоч рученьки відрубуй, а настане вечір — не поспішає в постіль.
І Онисько, дивлячись на схилену над собою дружину, на чисте, всіяне зорями небо, на місяць, що котить посрібленим колесом в густе темне листя крислатої груші, починає співати. І вже не тільки Ганна — все довкола слуха Ониська. За сотні, здавалося, верстов, до самісіньких зір долітав його спів, відбивався та й котився луною в замріяну даль.
За отакі вечори все прощала Ганна своєму чоловікові.
Сам Онисько не приховував того, що йому дуже кепсько жилося б без отакої дружини. Коли його жартома питали дядьки, що б він робив без Ганни, то посміхався лагідно й щиро і казав:
— Мабуть би, пропав! — І, трохи подумавши, вже зовсім весело вигукував: — А, їй-богу, пропав би!"
"Стара, що мріяла колисати онуку чи онука, так і померла, не діждавшись дитини. І жаль, що так передчасно померла, а то й тут довелося б радуватись не нарадуватись на догідливу невістоньку: замість однієї дитини Ганна народила трійню.
— Ото з червоненькою — Василько, із зеленою — Івась, а з жовтою — Петрусь, — пояснювали хрещені, принісши із церкви та поклавши рядком немовлят. — Батюшка ледь розумом не тронулись: все боялися, щоб не переплутати та якогось не хрестити удруге.