— А професійні артисти? Хіба вам не доводилося чути про артистів? Про тих, що співають і одержують за це гроші?
— Ет, то ж усе вчені люди! — махає рукою Онисько. — А куди вже нам, туманам! Тут хоть би он сини такої-сякої грамоти навчилися. А то виростуть, як батько: ні писати, ні читати…
Таня подивилась на принишклих хлоп’ят. Подивилась на них і з раптовою рішучістю, ще не знаючи, як вона те зуміє зробити, дзвінко сказала:
— Знаєте що, я буду вчити ваших дітей!
Поверталась додому і вже сушила голову над тим, як вона зможе виконати обіцянку.
Перш за все треба було поговорити з Оксеном, і цього найбільше боялася Таня. Хоч в останній час вона поводила себе більш незалежно й багато що робила по-своєму, все ж він був удвоє старшим, і Таня мимоволі, іноді на власну досаду, побоювалась Оксена. І весь її опір, отой протест, що спалахував час од часу, скидався скоріше на протест дитини, а не дорослої, що знає собі ціну, людини. Той опір не міг вразити Оксена, не міг обірвати м’якеньку позолочену вуздечку, що її накинув Оксен на свою молоденьку дружину після шлюбу.
Але де ж тепер таку найдеш, щоб була і роботяща, і шаноблива, і богобоязлива? Була мовби нічого Христина, не постереглося, дурне, захворіло. Тепер, кажуть, оглухло зовсім: не чує, як і до церкви дзвонять. А все тому, що не слухалось старших, хотіло своїм дурним розумом жити…
«Та це ж ти її випхав прати узимку, ти!» — мало не вигукнула Таня, але завчасно схаменулася, промовчала. З гіркого досвіду знала: тільки зачепи його — не замовкне до самого ранку. Кликатиме в свідки бога, посилатиметься на святе письмо, а таки докаже, що він невинний ні в чому.
Тож Таня мовчить, а Оксен пригадує далі. Найняли Василину — та тільки дивилася, щоб у мисці побільше було. Та бог із нею, із їжею, їжі не жалко, дак ледаче ж таке було, що де на неї сядеш, там і злізеш! «Пам’ятаєш, Таню, як вона все ховалася? Пошлеш, було, за одвійками в клуню, ждеш-пождеш — ані одвійок, ані Василини.