І будуть люди

Жадібно, по-вовчому ворушачи щелепами, їв борщ, обгризав маслаки, аж тріщало в хаті.

— Зуби поламаєш, дурний! — жахалася мама. Вона й сердита на сина, а разом і жалко його, ой, як жалко! Воно ж молоде ще, нерозумне, того й дивись, десь у петлю свою голову встромить. Хіба ж тепер далеко до біди! Все пішло шкереберть, все переплуталося на білому світі, уже й не розбереш, де спід, а де верх."

"— Нічого, мамо, наші зуби не так легко зламати! — весело втішає її син. Зводиться, високий та ставний, граючи м’язами, поблискуючи циганськими очима, пригортає матір до широких грудей: — Ми з вами, мамо, ще трусонемо світовою буржуазією!

— Пусти, шалапутний! — виривається сердито мама, замахується на сина ганчіркою.

 — І за які такі гріхи послав нам господь оцього баламута? — скаржиться вона, а Таня не зводить із брата наляканих очей.

Бо він здається їй чужим та незрозумілим. Його наче підмінили відтоді, як вони востаннє бачилися.

Щось нове, доросле і мужнє появилося в ньому, і Таня зараз не відважилася б отак, як колись, покласти йому на голову долоню, притулитись до нього щокою. Від нього так і віяло отими зборищами, демонстраціями, мітингами, що в них закрутилась знавісніла від волі Росія.

Іноді брат приходив не сам — приводив з собою ще й друзів. Переважно це були такі ж молоді, як і він, хлопці, здебільшого ремісники — вся ота містечкова біднота, що зроду-віку гнулася від зорі до зорі по своїх халупах над виснажливою одноманітною роботою, а по неділях та святах пропивала з себе останню сорочку — забувалася в п’янім чаду.

Ще рік чи два тому вони наважилися б зайти до них хіба що тільки з чорного входу, та й то на кухню, тепер же увалювалися до світлиці разом із Федором, господарями сідали до столу, сперечалися й кричали, незважаючи на татів роздратований кашель, що рвав йому груди.

Бо тепер вони не боялися ні бога, ні чорта.

Раз вирвавшись із отих задушливих, напоєних смородом та голодним відчаєм нір, упившись чистим повітрям та ясним сонцем, сп’янівши від простору, святкового маяння прапорів, мітингових промов та революційних пісень, вони повнилися тією весняною несамовитою силою, що не знає собі перешкод, яка мчить пробоєм, незважаючи на поразки і жертви, руйнує всі греблі й загати, хоч би якими високими та міцними вони були.