І будуть люди

Тільки ж не дізнаються вони ніколи й нізащо про те, що і в секретаря повіткому теж, може, є серце, що секретар повіткому теж, може, іноді бачить вві сні не тільки наради та конференції, а й тихі вечори, й замріяні зорі, й чиїсь теплі очі.

Товаришка Ольга…

Постій, а при чім тут зона? Хто вона Гінзбургові, що у неї питати розради, шукать співчуття?

Так у тому ж і біда, що при чім!

Сам не знав, звідки все це взялося… Тільки йому все більше і більше не вистачало товаришки Ольги.

Її сірих серйозних очей (ніколи не думав Григорій, що сірий колір може бути таким прекрасним!). Її енергійно стулених вуст, високого світлого чола над задумливо вигнутими бровами. І короткої, під зухвалого хлопця, зачіски. Не вистачало товаришки Ольги…

В останній час став помічати те, на що не звертав досі уваги. Оте несуттєве, що ніколи не цікавило його до зустрічі з Ольгою, оті милі дрібниці, що їх дано помічати лише очам закоханого.

Як вона йде… Як усміхається… Як тисне руку, коли вітається, і які в неї маленькі долоні… Як час від часу проводить рукою по волоссю, відкидаючи його назад. Як червоніють у неї щоки і загораються очі, коли чимось захоплюється. І оця її звичка заходити до кабінету: відчинити навстіж двері, так, щоб аж війнуло, швидко пройти до столу, енергійно подати руку:

— Здрастуй, Григорію! Кажи, чого кликав.

Кажи, чого кликав… Легко їй питати, дивитися прямо на нього сірими очима, а він так розгублювався, що на мить забував, для чого її й викликав.

(А може, й не було особливої потреби викликати товаришку Ольгу? Чи не лукавив сам із собою, товаришу секретар повіткому, переконуючи себе в тому, що цю справу можна вирішити тільки в присутності товаришки Ольги?) І щоб приховати зніяковілість, оту хвилинну розгубленість, Гінзбург починає заклопотано порпатись у шухляді письмового столу. Так і не знайшовши нічого, Гінзбург сухо казав:

— Сідай! Є одна справа.

І лише тоді, коли товаришка Ольга, попрощавшись, ішла, лише тоді дозволяв собі Гінзбург подивитись на неї. Дивився, немов заворожений, і дуже боявся, що вона раптом обернеться і все зрозуміє…

З думками про Ольгу й заснув товариш Гінзбург. А прокинувшись уранці, не захотів лишатися ще на день у селі, хоч Ганжа і просив.