Молодиці куріпками збіглися до непорушного тіла, мимоволі підійшла й Таня: якась сила штовхала її в спину, і вона не могла опиратися їй. Всі молодиці вороже подивилися на неї, так, наче вона, Таня, видала оцього чоловіка, а одна із них суворо сказала:
— Вам чого тут, панночко, треба?
— Могла б я… чимось допомогти? — пробелькотіла Таня, відчуваючи, що вона от-от розплачеться.
— Досить, допомогли! Ідіть та катайтеся собі з паничем, а тут вам робити нічого!
Опустивши голову, Таня побитою тінню відійшла від молодиць. Світ раптом померкнув, куди б вона не дивилася, скрізь бачила страшну покривавлену спину отого чоловіка, що непорушно лежав на льоду.
Іще відчувала гостру самотність. І недоречність оцього ковзання. Не уявляла себе вже снігуронькою, боялася зустрітись очима з Олегом, прочитати в них осуд.
Прийшовши додому, тихенько забралася в буфет, святу святих її мами, дістала найбільшу банку варення, потайки винесла в сіни. Хай тільки трохи стемніє, вона віднесе це варення отому чоловікові, що його впізнала відразу, як тільки він вибіг на річку.
"Біле воїнство протрималося в Хоролівці недовго. Весь цей час Таня не виходила в місто: там посеред майдану повісили комітетників, їх замерзлі тіла погойдувалися на страшній колисці і вдень і вночі, порошилися снігом розхристані груди. Мама бідкалася за Федьком, Таня ж таємниче помовчувала: ще в першу ніч, коли прийшли білі, вона допомогла братові врятуватись від смерті.
Було це так.
До них стали постоєм два офіцери — молоді, веселі, голосисті, як півні.
— Заходьте до господи, гостями дорогими будете!.. А ти, Таню, візьми відро і напоїш потім їхніх коней.
Один з офіцерів галантно запротестував: як вони можуть дозволити, щоб така гарненька панночка трудила свої білі ручки!.. Однак Таня мовчки пройшла мимо, ображено стуливши губи: перед очима її все ще звивалися оті страшні нагаї.
Витягла відро води, занесла до стайні. І хоч офіцерські коні потяглися до неї мордами, вона обійшла їх, підставила відро Васьці.
— Таню!
Гарячий шепіт упав на неї прямісінько з неба. Таня ойкнула, впустила відро, облила собі й Васьці ноги.
— Таню, не бійся, це я.
Федько виглядав до неї з горища, як домовик. Весь у сіні, трусить пилюкою — заривався, видно, на самісіньке дно.
— Таню, де вони?
— В хату пішли, — ледь ворушачи губами, відповіла Таня.