— І будинок під школу віддав добровільно?
— Еге, самі віддали, самі, ніхто їх не силував!
— Так і на сходці сказали…
— То що ж це виходить, товариші жіночки? — звівся на ноги Гінзбург. — Ваш священик був прекрасною людиною, не виступав проти Радянської влади, навіть більше: закликав визнавати, коритися їй, віддав добровільно будинок під школу, а ми взяли та й убили його! Яка рація була нам убивати отаку корисну Радянській владі людину? Якої вигоди хотіли ми цим добитися?.. Адже невідомо, кого пришлють на місце забитого.
"— А хто ж тоді їх устрелив? — захищалась уже Варка.
— От для цього ми й приїхали, щоб вияснить та розібратися…
— Дак вони ж їх різати збиралися!
— Не різати, а тільки кулі дістати. Є у нас підозра на одного бандита, — злукавив Гінзбург. — Але цю підозру треба підтвердити фактами…
— А нащо йому, бандитові тому, батюшку та матушку було вбивати? Він же й пір’їни із чужої хати не взяв!
— А може, на те, щоб підбити вас на виступ проти влади, — відразу ж знайшовся Гінзбург.
Лише тепер, коли Гінзбург відчув, що він переміг, коли навіть найбільш войовниче настроєні жінки, отакі, як оця Варка, що погодитись погодилась, а й досі, бач, не випускає із рук свого трофея — пом’ятої, пошарпаної, з пообриваними стрічками безкозирки голови сільради… коли навіть отакі жіночки сказали мов з примусу: «Що ж, якщо так уже треба… Хіба щоб спіймати отого бандита…», коли й чоловіки, що встигли повернутись до гурту, закивали чубатими головами: «Що треба, то треба… А ми що ж… Ми не проти…», — лише тепер відчув секретар повіткому, в що обійшлося йому оце півгодинне напруження.
Похорони відбулися на третій день вбивства, у неділю, в ясний та погожий день.