Заорендували кооперативом паровик і молотарку: годі вже ціпами всю зиму махати… Хоча й тут не обійшлося без сварки. Це — коли тік вибирали, де молотарку поставити. То кожен так і норовив, щоб поближче до свого двору. Ледь помирили… Та вже як узялися, любо-мило було дивитись! За день розчистили тік. От вертатимемось, якщо хочеш, покажу…
Товаришка Ольга погодилась. Була згодна на все: хай би водив хоч і до самого вечора, хай би хвалився, чим міг похвалитися, що йому дороге, що для нього важливе. Їй, як ніколи, зараз хороше: чи тому, що поруч іде оцей чоловік, чи, може, від оцієї степової достиглої розкоші, колосистого дозрілого золота, що обступає їх з усіх боків…
Отой радісний настрій не покидав товаришку Ольгу й тоді, коли повертались із хутора.
Притихлі, зачаровані, вони стояли біля могили і відчували, як між ними виростає щось нове, дуже і владне, що йому несила опиратися. Не дивлячись на Ольгу, Ганжа простягнув руку, взяв її маленьку гарячу долоню, повів по схилу. Вони підіймалися все вище і вище, і степ розсувався перед ними. А віковічна тирса — вцілілий шматочок прадавнього степу — була така шовковиста, що Ольга не витримала, попросила Ганжу:
— Зачекай.
Сіла, скинула чобітки, простягла босі ноги в траву і аж засміялася од насолоди. Тоді Ганжа нахилився, мовчки взяв її на руки, притис до грудей і поніс на верхів’я могили. Ольга не пручалась, не боронилась. Щось ніби підказувало їй: так, тільки так і мало статись! Вона лише дивилася йому в очі і вже не бачила, не хотіла бачити нічого іншого, бо ніщо не могло порівнятися з оцими чоловічими очима.
Вони пірнули в траву, і трава зімкнулась над ними. І вже здавалось, що нікого не було і немає на високій могилі, тільки безсоромною жагучою квіткою розцвіла червона хустина, що впала з Ольжиної голови, коли Ганжа ніс її на руках…
Аж під ранок зірвали ту хустину жіночі руки, кинули через плече.
— Що ж мені тепер з тобою робити?
— Що хочеш, роби, тільки не йди од мене.
— А хто ж за мене працюватиме?"
"— Кидай район, переходь сюди.
— Не пустять.