— В колгосп піде той, хто на власному досвіді переконається, що там вигідніше і легше господарювати… От побудуємо могутні заводи, виготовимо сто тисяч тракторів, озброїмо ними село, отоді ви на власні очі побачите, чий кінь краще тягтиме: колективний чи осібний…
— А скільки в ньому буде сил, в отому залізному коневі?
— П’ятнадцять, а то й двадцять кінських сил!
— Ого! Той як понесе, то й з воза вивалить.
— З одноосібного вивалить, а на колгоспний підсадить… А ви, дядьку, покажіть мені завтра отого сусіда: я йому добре вуха намну, щоб не патякав дурницю.
— Покажу, чого ж не показати, — згодився дядько Пилип. — Там таке уїдливе та занудливе, що дай йому тіки волю…
— А ти сам молодшим який був? — хтось із темряви. — Забув, як оконома голою с… на стерню посадив?
— Дак коли ж то було…
Розходились, вияснивши всі питання й питаннячка. Гінзбург брів до своєї постелі — у клуні на сіні чи й просто неба на возі, лягав, потягався, аж солодко хрустіла кожна натомлена кісточка, і відразу ж поринав у міцний хліборобський сон — без усяких там сновидінь, недоречних витребеньків!
Просинався — ледь починало сіріти.
Аж на восьмий день завітав Григорій Гінзбург до Василя Ганжі.
— Ідіть, щезніть із моїх очей, будьте ви прокляті з ТОЗом і з отим вашим антихристом!.
— Тю на тебе! — одбивалися, наставляючи коси, дядьки. — Та чи ти дурману об’їлася? Ми тобі, дурна, помагати вийшли…
— Не треба мені вашої помочі — йдіть до отого волоцюги!..
Так і викишкала зі свого поля."
"Ходив Ганжа, аби умовити, не пустила. Даремно стукав у вікна — чув тільки глухі ридання, так мовби надривав хтось своє серце над покійником.