І будуть люди

— Це й розоритися недовго з отакими робітничками! — бідкався він, б’ючи об поли руками. — Де ж це видано, щоб за день та мішок хліба! В якономії і то менше платили…

— Бо тепер скрізь так: всі розпустилися та розледачіли за оцією голопузою властю! — підливав масло у вогонь Іван.

Та ремствуй не ремствуй, а без помочі не обійдешся. Бо цього року, нічого бога гнівити, вродило, як ніколи. Засіки аж тріщали од зерна: засипали ще й повне горище. На городі картопля — відро з-під куща. Та вся одна в одну: чиста, біла, немов перемита.

Гарбузи розбехкалися такі, що вже й не обхопиш руками, аж страшно дивитися. В саду не встигали підставляти під яблуні та груші підпірки, щоб не поодчахувались гілки. Щоранку, особливо після вітру, весь сад був устелений плодами, а на деревах їх все не вбавлялося. Бджоли роїлися, немов показились: Оксен ледь настачив вуликів, а меду накачали стільки, що вже й не знали, куди його зливати. Все живе плодилося, множилось з небаченою щедрістю: вівці котилися двійнятами, корова отелилась бичком і теличкою, кури неслися як оглашенні; і навіть льоха, яка минулого року привела тільки четверо синюшних верескунів і яку Оксен уже думав продати, цього літа вивела дванадцятеро поросят. Навіть сонце щодня звисало із неба достиглим яблуком: ось-ось зірветься з блакитної гілки, шасне донизу та й гупне об землю в дворі Івасют. То як же не наймеш людей, якщо хочеш, щоб не пропадало добро.

І Оксен, змирившись із отакою нечуваною платнею, облегшував своє серце хоча б тим, що наказував дружині:

— Ти ж хоть не дуже наварюй та пригощай у обід! А то об’їдяться, то й снопа не піднімуть.

Таня слухати слухала, а робила по-своєму. Не жаліла ні м’яса, ані молока. Борщі аж плавилися жиром — не пропускали пари. Іван якось як ухопив повну ложку, то й забігав по хаті, шукаючи, чим би остудити рота. Локшину чи кашу не провернеш і ложкою — така густа та навариста.

Насипала отим двом молотникам величезну миску по самісінькі вінця, і ті ще не добиралися й до денця, а Таня вже тягнулася до чавуна ополоником:

— Ще підсипати?

Витираючи піт на лицях, дядьки обережно клали ложки на шматки хліба, щоб не наслідити на столі, делікатно казали:

— Та воно вроді б і хватить. Ну, та коли ви вже так просите, то хлюпніть якийсь ополоничок…"

"В Оксена аж серце зупинялось, коли дивився на Танину щедрість.