— Я винна?! Я?
— Марто, чи не пора тобі вже одуматись? Навіщо ти робиш із себе посміховисько на все село?
— А яке мені діло до села?
— Сором, Марто, таке витворяти!
— А що мені, черницею жити? Сам пристроївся, а мене — в монастир?!
— Хоч на дітей своїх оглянься, Марто. Як вони про тебе думатимуть, коли виростуть?
— Зась тобі до моїх дітей! Наплоди собі з отією стриженою та й нянькайся з ними, а я своїм сама раду дам!
— Послухайся доброго слова: схаменись, поки не пізно.
— Схаменутись?.. І не подумаю! Всю себе за димом розвію! Всю!.
Не вдалася серйозна розмова із Мартою. Почалася з крику — криком скінчилася. Хряснув Ганжа спересердя дверима та й подався з двору.
А все ж відвідини не минули безслідно: після того Марту не бачили більше коло сільбуду. Даремно прокрадалися парубки на завмерле подвір’я, стукали в неосвітлені вікна: ніхто не озивався, не одчиняв поспіхом двері, не стрічав бентежним смішком.
Згодом селом поповз поголос: Марта злигалася з Івасютами.
Пішла на хутір Іваськи, незвана, некликана, довго стояла біля воріт, аж поки на собачий гавкіт вийшов Іван. Придивився, впізнав, пішов непоквапом, гримнувши по дорозі на пса.
— Добридень, Іване!
— Здра… — озвався Іван, дивлячись мимо Марти у степ. — Чого вам?
— Батько дома?
— Та дома.
— То, може, ти хоч у двір пустиш? Чи отак і стоятимемо до самого вечора?
Іван неохоче відчинив хвіртку.
— Заждіть, я собаку притримаю… Та цить ти, дияволе!
Лукава усмішка на мить ворухнула Мартині вуста: догадувалась, чому Іван так непривітно її зустріча.
— Доброго здоровлячка! Хліб та сіль!
Бо там саме підвечерювали: чистили круто заварені крашанки, тикали в сіль, непоспіхом несли до рота.