А там, Оксене, все про нас наперед наворожено: будуть ліквідовувати як клясу!
— Як ліквідовувати? — холоне Оксен.
— Як клясу! Прийдуть, придушать і заривати не стануть. А добро усе розберуть.
— Так, може ж, то і неправда?
— Де ж неправда, коли кожна газета про те гавкає, аж піниться! Казали колись про кінець світу та про страшний суд, от він для нас і надходить. Тільки не бог нас буде судити… Недаремно ж цього року бачили люди лугових метеликів, а у них на крильцях «з» і «б» понаписувано!
— Чого б то «з» і «б»?
— Еге ж — «з» і «б»: забули бога.
Оксен перелякано хреститься, зводить за звичкою очі до неба і бачить надтріснутий сволок. Й інша тріщина пригадується зненацька йому: ота, у вербовім пеньку, в яку його розлючений тато вставляв Василеві долоні. А тепер, видать, його черга настала: прийде Ганжа із своїми поплічниками і вже не долоні — голову Оксенову запхне до отієї тріщини у сволоку та й виб’є невидимий клин!..
А Овсій усе своє та своє:
— Куди ж нам, Оксене, діватися, в кого порятунку питати, коли вже й богові отут місця немає! І його вже комсомолів за бороду ловить та цупить із неба.
— Боже, боже! — жахається Оксен.
— Покара, діждетесь!.. Щось господь бог на старість мов змалився: слуг своїх вірних карає!
— Не богохульствуйте, Овсію! — застеріг суворо Оксен. — Звідки нерозумним нам знати, що у бога на серці? Пригадайте Содом і Гоморру: бог скіки терпів, поки покарав нечестивців?
— Бог то може терпіти, тіки нам терпець увірвався, — заперечив Овсій. — Воно який кінь товстошкірий, а й того бий, та міру знай… Ні, Оксене, як ви собі хочете, а я вже всього оцього оце поки наївся! — провів по шиї долонею.
— І що ж ви, Овсію, надумались?
— Надумався податись аж на Херсонщину. Вичитав я у газетах, що там у куркулі пописали тих, хто більше п’ятдесяти десятин землі мав. А у мене ж було всього сорок три. От і вийду я там із куркульського стану…
— Знайомі у вас там є чи родичі?
— Які там знайомі,— аж рукою махнув Овсій. — Коли б мав там знайомих, то відразу усією сім’єю рушив би.