Міліціонер непоспіхом переглянув написане, дістав із-за борта шинелі великий пузатий конверт, акуратно вклав туди папери, заховав назад, аж тоді глянув на Оксена, звівши рудуваті рідкенькі брови на всіяному ластовинням лобі:
— Один?
— Хватить тобі й одного, — посміхнувся скупо Ганжа.
…До вечора набрав міліціонер ще два десятки твердоздатників. З незвички дядьки ламали колону, збивались в тісний овечий гурт, сунули, наступаючи один одному на п’яти, і міліціонер аж охрип від лайки.
Ночували в селі: до району не встигли добратися.
Оксен ішов останнім, і міліціонер зупинив його, строго запитав:
— Фамілія?
— Івасюта.
— Так от, Івасюто: назначаю тебе старшим. Пильнуй, щоб був мені порядок і все таке проче. І щоб ніхто не втік — головою за кожного відповідаєш! Зрозумів?
— Зрозумів, — ледь видушив із себе Оксен, приголомшений новою напастю.
Для заохочення чи, може, в знак схвалення міліціонер легенько штовхнув Оксена в спину, і той опинився у клуні.
— Господи, Сусе Христе, помилуй мя, грішного…
— Та куди ж ви на голову лізете!
— А не клади на дорозі.
— Миколо, де ви солому взяли?
— Отамечки у кутку.
— Хоть би вже скоріше судили. А то ганяють, ганяють…
— Не спішіть — ще насидитесь.
— Людоньки добрі, не знаходили моєї торби? — чийсь розпачливий голос.
— А де ви її поклали?
— Та ось тутечки! Поки сходив за соломою…
— А що в ній було?
— Ось тут поклав і немає… Господоньку, що ж я без неї робитиму?
— Осьдечки чиясь торба! — з протилежного кінця клуні.
Той, що питав торби, затупотів чоботищами на голос, перечепився, полетів на долівку. А вслід йому розлючена лайка:
— А щоб тебе трясця взяла! І що воно за люди собачі: то одна розтелепа на голову залізла, а теперечки оцей антихрист чоботом у груди заїхав… Щоб ти повісився разом із торбою!
— О-хо-хо-хо-хо! Сердяться, лаються — нечистого потішають… Молитися треба, молитись!
— Молись не молись, все одно од тюрми не одмолишся…"
"Гомін поволі вщухав, дядьки, натомлені, швидко засинали, хто де примостився, як хто уклався.