Хоч, якщо розібратись, не Ганжу — Володю треба жаліти: програє тепер він політбій комсомольцям Данилівки, напевне програє!
— То, Володю, ти так даремно, — втішає його Ганжа. — Який же з тебе командир, коли ти у свою перемогу не віриш? Зачекай, скоро прийде Ольга Михайлівна, може, вона нам що порадить.
Тоді Володя і поспішив сказати оте основне, для чого, власне, й прийшов:
— Дядьку Василю, я на Марусі женитися думаю!
— Давно пора! — враз пожвавішав Ганжа. — З батьками домовився?
— Та ще ні…
— Е, так не годиться! Воно тепер і порядки хоч нові, але батьків завжди треба шанувати.
— Та… я що ж… Можна і завтра… Я про інше думаю, дядьку Василю.
— Про що ж іще думати?
— Як весілля ісправити… Я вже дещо надумав… То хочу із вами порадитись…
— Червоне весілля — це непогано, — вислухавши хлопця, схвалив Ганжа. — І сільбуд, і вистава. Й у сільраді оформимо… А от щодо протоколу, то тут, Володю, ти перегнув… Та Маруся як довідається, що ти не по добрій волі, а з партійного примусу на ній женишся, то вона знаєш, що тобі заспіває?.
Володя уже радий, що хоч на це вирвав згоду у дядька Василя. Тим більше, що одчиняються двері й заходить Ольга Михайлівна.
— Ну, то я вже піду!
Та — ходу з хати.
…Ганжа заїхав за Володькою сільрадівськими дрожками. Сонце саме звелося над посивілою од заморозків землею. Начищеною червоною міддю одсвічували шибки, а звивиста річечка неначе вдяглася за ніч у ковані ризи. І по всьому селу, над кожною хатою, під самісіньке небо — стовпи прямовисного диму.
"Над Володьчиною хатою теж вився прозорий димок, а стара Твердохлібиха верталася саме од корови: несла у цеберці молоко.
— Доброго ранку! — весело привітався Ганжа.