"
"Її ніколи не мучили сумніви, як це не раз було із Василем. Перед нею, здавалося, життя ніколи не ставило оті химерні задачки, для розв’язання яких замало було логіки, ясного розуму, а насамперед потрібне було серце — чутливий прилад, що його не замінити жодним найдосконалішим арифмометром.
Чи вона просто-напросто обминала їх? Переконала себе, що їх взагалі не існує на світі?
Все для неї було ясно і просто, все наперед розв’язано.
Наперед. На віки.
Передбачено кожен випадок.
А йому, Василеві, того було мало.
Бо в кожного Йосипа, Івана, Грицька, в кожної Марти і Василини — жива, неповторна душа, натура і вдача, що їх не втиснеш у жодну цитату, якою б геніальною та всеоб’ємною вона не була. Як об’єднати їх, щоб не покалічити душі? Як звести докупи, щоб не обламати руки, не вбити охоти, не притупити смаку?
Ольгу дивують оці запитання.
Не раз бачив, що вона не розуміє, до чого він дошукується, що йому треба. Так мовби вони розмовляли різними мовами, як випадкові зустрічні з двох далеких країн.
Тоді він виходив надвір. Довго стояв на ганку, смалив цигарки, душив у собі роздратування, аж поки Ольга кликала його до хати.
Була вже в самій сорочці, босонога й голорука, схожа на дівчину, що не знала чоловічих обіймів.
Потім лежав поруч із нею, картав себе за чортячу баламутну натуру, просив:
— Вдар мене!
Вона сміялася, а він не вгамовувався:
— Чуєш, удар!
Коли ж вона легенько била його по плечу або по грудях, він брав її руку і щосили стукав нею себе по голові.
— Що ти робиш, божевільний?!
Василь відпускав руку, втихомирений, горнувся до неї: йому здавалося, що убив отого шашеля, який точив його почуття.
А Володю теж точить зараз шашіль, тільки зовсім по іншій причині. І, дивлячись на згорблену спину дядька Василя, на його похилену голову, він вагається: сказати зараз чи вже потім, як повернуться. Бо дізнався Володя про таке, що навряд чи порадує його свата.