Приблизно на півдорозі між Хоролівкою і Полтавою Світличний змушений був зупинитися: загнаний жеребець аж стогнав. Скочив на землю, ослабив підпруги, відпустив сталеві вудила, стриножив вуздечкою і пустив на пашу. І доки жеребець пощипував ріденьку травицю при дорозі, Федько ходив нетерпеливо туди-сюди, розминаючи ноги. Швидка їзда трохи остудила гнів, хоч і досі стискалися самі собою кулаки, коли пригадував, як стояв біля столу і як його «чистили»."
"Коли б оце повернувся двадцятий, він би їм показав класово ворожого! Ввірвався б із своїм ескадроном, з бойовими своїми побратимами, влетів би у Хоролівку і не шаблюками — нагаями! Нагаями!.
Бо де ви були в той час, коли Федір Світличний воював за владу Рад? По яких закапелках відсиджувались, вичікуючи, поки оцей «елемент» повоює всіх ворогів революції?..
І, знову розпалившись до краю від отаких думок, гнуздає Федько жеребця, виводить його на дорогу.
Рано-вранці, щойно почало розвиднятися, двірники, що вийшли на тротуари з відрами та мітлами, проводжали здивованими поглядами незвичайного вершника.
Його, видно, там добре знали, бо дівчина, що вискочила в самій спідничині, з хусткою на голих плечах, недовго приглядалася: одімкнула ворота та й пустила у двір.
— Дома? — Федько переступає з ноги на ногу, бо вони в нього зовсім оніміли.
— Дома. Ще сплять.
— Нічого, я почекаю… Заведи жеребця до конюшні. Та гляди: до води не пускай, нехай охолоне!
Зійшов на ганок, ступив у сіни, впевнено намацав клямку дверей.
Скільки разів приходив сюди вдень і вночі — в будь-яку годину, коли того вимагала невідкладна службова потреба.
«Вона ж і так за день натовклася», — говорив завжди він, наче пробачаючись за оту свою делікатність.
І ось Федір знову в знайомій вітальні. Тільки тепер не по службі — з власного бідою.