То як: згода?
— А куди ж мені ще діватися? — погоджується нерадісно Федько.
— Тільки ж нікому ні слова. Навіть Олесі.
— Та знаю.
— От і добре! — повеселішав Денисович. — А тепер давай обідати… Василівно!
— Може, спершу заяву напишемо, — нетерпеливився Федько.
— Встигнемо. От поїмо та й засядемо. Бо як один поет писав: «Ну, кому на ум придет на желудок петь голодный!»
Федько не став затримуватись у Денисовича: як тільки пообідали та написали заяву, відразу ж за картуза та на коня.
Денисович проводжав до воріт:
— Ну, бувай!
— Спасибі за все… — Федько ще хотів щось сказати, та йому перехопило в горлі.
Добрався до Хоролівки аж уночі. Завернув до міліції, спішився, постукав і, коли вийшов черговий, похмуро наказав:
— Забери жеребця!
Вражений несподіваною появою Світличного, черговий довго не міг упіймати вуздечку.
— Ну, чого витріщивсь! Забирай!..
Пожбурив у двір канчук і швидко пішов геть, заклавши руки в кишені. Засвистів.
І горбилась незвично Федькова спина, а свист отой більше скидався на стогін.
Вдома не спали — зустріли його червоними, опухлими від плачу очима.
— Ну, от, — досадливо мовив Федько, звільняючись із жіночих обіймів.
— Ми ж думали, що тебе вже і не побачимо, — сміялася крізь сльози Олеся, не відходячи од чоловіка ні на крок.
— Ти хоч би маму пожалів, якщо нас не жалієш, — підступала з іншого боку Таня.
— А що з мамою? — стривожився Федько.
— Захворіли. Як зайшлося серце, лікаря викликали.
— В себе лежать?
— У себе. Та ти не йди: вони, здається, заснули.
Федько не послухався сестри: пройшов до маминої кімнати, тихенько відчинив двері, просунув голову.
В кімнаті висів напівморок: тьмяне маслянисте світло стікало з лампади, одбивалося од позолочених образів, м’яко перемішувалось із темрявою. І в тому присмеркові невиразно темніло широке ліжко, біліли подушки і ковдра, що вкривала маму по саму шию.
— Федю!
— Я, мамо.
Він ступив до кімнати, зачинив за собою двері. Підійшов до ліжка, відчуваючи за собою велику провину, що довів маму до серцевого приступу.