Чутно було, як тріщала солома та від каланчі долітав невпинний тривожний дзвін: бем, бем, бем! У сусідніх дворах уже грюкали двері, долітали стривожені голоси, загавкали перші собаки.
З відром у руках вискочив Микола Пилипович. За ним із вузлом на плечах — дружина. Повів безтямними очима на Федора, запитав:
— Що горить?
Федько поступився, аби краще було видно, і в очах Миколи Пилиповича застрибали вогняні зайчики.
— Чого ж ти, іроде, стоїш?! — напустився він на Світличного. — Біжи за відром!
Скочив із ганку, швидко побіг до сарайчика, проливаючи воду, хлюпонув щосили з відра.
Світличний виніс із сіней ще одне відро, непоспіхом пішов до колодязя.
— Все одно не поможе, — сказав він голові, що засапаним паровозом припер по воду. — Це що чайною ложкою в печі гасити… Щастя наше, що сарай не біля хати та вітру нема, а то враз загорілося б…
Микола Пилипович пожбурив відро, люто закричав на Федька:
— Пожежник, так твою перетак! Де твоя команда?
— А ви що, не чуєте? — кивнув Федько в бік безперервного дзвону.
"Збігалися люди. З відрами, сокирами, вилами. До охопленого полум’ям сарайчика вже годі було й підступитись, тому полізли на хату: поливали на всяк випадок водою дах. Микола Пилипович уже не бігав: стояв, широко розставивши ноги, дивився, як вогонь пожирає будову.
Вже як провалилася покрівля і попадали стіни, у двір убігла пожежна дружина. Саме убігла, а не в’їхала, бо замість коней, впрягшись у голоблі, котили виїзд пожежники.
— А де коні? — кинувся до них Федір.
Рудий Панченко, кинувши дишло, голосно, щоб почули усі, а насамперед — голова, відповів:
— Коні не довезли: на півдорозі попадали, товаришу начальник!
— Ага, — кинув красномовний погляд на Миколу Пилиповича Світличний.
Той тільки крекнув.
— Ти от що… Нагадаєш завтра — напишу тобі бомагу на коні. Воно і справді той… Чого зуби скалиш?
— Я не скалю, Миколо Пилиповичу.