Амінь!
Іван не встиг і оком скліпнути, а кухоль вже тільки мелькнув, і незнайомець, блаженно скалячи око, нюхає вказівний палець: заїдати не схотів, щоб не псувати смаку.
— А ви, пробачте на слові, хто такі будете? — поцікавився Йван, жуючи оселедець. — 3 духовенства, чи таку тільки одежину справили?
— З духовенства, добродію мій, з духовенства. Дякував у селі Ковалівці… Мо’, чули про таке?
— Як же не чули, коли я живу у Тарасівці!
— У Тарасівці?.. Хоч не нашого приходу, а бували у нашому храмі і з цього села… Як же, бували… Щедрі у вас люди, нічого не скажеш… Тільки, мої дорогенькі, немає вже храму у Ковалівці.
Дізнавшись, що не знають такого, той був дуже здивований. Не міг уявити, що хтось може не знати, бодай не чути про отця Діодорія.
— Стовп віри православної, пастир над пастирями, а не побоялися і на нього руку занести. Виселили разом із родиною: матушкою, дочкою й онуком… Та й то добре, що так обійшлося…
Вирушали із ярмарку вже по обіді.
— Поїхали! Їй-пра, поїхали!.. Одягать буду, поїть буду, як за рідним ходитиму…
Дячок — п’яний, п’яний, а знайшов у собі рештки глузду не повірити Йванові. Відмовився. Тоді Іван, в самісіньке серце вражений отакою чорною невдячністю, так і умився гіркими слізьми, а Матвій, образившись за товариша, поліз на дяка з кулаками:
— A-а, мало вас, довгогривих, ще били!
— Та чого ти дивишся: хрести його в ухо!
— Лупи довгогривого!
— Бий гада й одскакуй! — під’юджували зіваки, що враз назбігалися хтозна й звідкіль.
Дячок, одбиваючись кухлем, пірнув у натовп, а друзі, насилу здершись на воза, рушили з ярмарку: вирішив Матвій погостювати в товариша.
Химерною людиною був Матвій Переярок. Ще з молодих років кохався в історії свого роду. Знав своїх найдавніших пращурів так, мовби жив разом із ними, ходив пліч-о-пліч у далекі походи, їв з одного казана саламаху, рубався із бусурманами чи панами, з отією зажерливою нечистю, що повзла з усіх усюд на багаті землі Вкраїни, одривала її синів од плуга, од круторогих волів, примушувала братися за зброю.