— Ви ж дивіться: як махну рукою, так і тягніть! — попереджає Володька, заклопотано проходячи мимо діда. — Та не опустіть передчасно, як минулого разу!
Дід тільки кива бородою: «Був такий гріх. Тіки на кого його записати? Ти ж, Володю, махнув, то я й попустив того шнура. Ну, гаразд, теперечки не введеш у оману. Теперечки не відпущу, поки не скінчиться дєйствіє…»
А Володя тим часом до Тані:
— Лампу гасом заправили?..
Таня, у чужих величезних валянках, що доходять їй аж до колін, у кожусі з не меншого дядька, схожа швидше на діда-мороза, аніж на суфлера, лишень кива головою.
Впоравшись із артистами, Володька біжить в залу глянути, чи розставили лавки, потім виходить надвір.
А там людей, наче на ярмарку.
— Тихше! Ану, замовкніть, а то не будем давати вистави!.. Дядьку Матвію, кому говору!..
Гомін поволі вщухав, люди витягали шиї, прислуховуючись, що каже Володька:
— Слухайте! Пускати будемо тих, хто позавчора не був. Дядьку Матвію, куди пхнетеся?.. Ви ж позавчора були!
— Дак я тіки першу половину бачив! — брехав і не червонів дядько Матвій.
— Ой синочку, я ж ще нічого не бачила! — протиснулася до Володі з іншого боку бабуся. — Скажи, хай мене перву пропустять!
— І куди воно шкребеться? — чийсь осудливий голос іззаду. — Сиділо б на печі та дожидалося смерті.
Давши сякий-такий лад, Володька повернувся до сіль-буду. Ходив нетерпляче поміж ослонами, чекав Ганжу й Гінзбурга, які вже мали прийти, та десь забарилися. Аж ось і вони. Дядько Василь, видать, невдоволений, бо відразу ж до Володьки:
— Чого люди надворі?
— Та вас же ждали!
— А ми що, пани?.
— Та чую.
І до дверей — давати команду пускати людей.
Якийсь час за гомоном, за шумом нічого не можна було й розібрати. Люди набивалися, аж тріщали ослони, колінами, ліктями відвойовували собі місця. Потім шум трохи вщух. Розсунувши завісу, на авансцену вийшов Володька.