Сам упрігся в роботу, впріг і її, зубами вгризався в хазяйство, що росло-ширилося з кожним роком, вищало, бекало, мукало, — розкривало голодні пащеки, не давало спокою ні вдень ні вночі. Дружина все більше горбилася, чорніла обличчям і вже байдуже дивилась на те, як її чоловік притискав під стодолою наймичку чи вмовляв сусідську молодицю вділити і йому часточку молодого кохання.
Померла вона в тридцять шість років, підірвавшись важким гнітом. Затіяв у той час Свирид збувати в місто сир, збирав у великі бочки, а щоб краще зберігався, тримав під гнітом.
Свирид недовго ходив удівцем: знову ожив йому в серці збляклий образ красуні, почав насинатись ночами, ввижатись серед білого дня. Цього разу він уже не гнався за багатим посагом, — багатства, слава богу, вистачало й свого, — привіз із сусіднього села синьооку красуню, справив пишне весілля.
— Як там мати? — так, наче хата була бозна-де, а жінки він не бачив уже кілька днів.
— Пораються, — відповів, ніяковіючи, син.
— Порається;— повторив утішено батько, і мрійна, якась аж збентежена усмішка торкнула його огрубілі вуста. — Ти, сину, помагай їй, не давай піднімати важкого. Воно ж молоде ще — ухопить поперед себе — недовго й до біди.
— Я помагаю, — відповів син, вперто оминаючи поглядом батька.
Свирид задоволено кивнув головою, знову узявся за рубанок. А Оксен постояв-постояв та й пішов до клуні — принести молодій мачусі оберемок соломи.
Розстелив здоровенну ряднину, набехкав соломи стільки, що вистачило б на доброго воза, підняв, граючи молодими дужими м’язами: по силі своїй Оксен пішов у діда. Ледве проліз до хати, висипав солому перед піччю, заваливши її аж по самий черінь, тихо спитав у мачухи, дивлячись собі під ноги:
— Що вам іще помогти?
Уникав називати її «мамою» — дуже вже вона молода була для цього, майже одних із ним літ.