А через тиждень Свирид ховав жінку, Оксен — мачуху, а Олеся — рідну матір.
Олена як зайшла до комори, так уже й не виходила з неї. Щоранку потемнілий Свирид приносив їсти: кусень хліба і кухоль води, допитувався, палячи жінку важким поглядом:
— Чия дитина — моя чи Василева?
Мачуха не відповідала. Вперто замикала вуста і вже не боялася дивитися Свиридові у вічі: в ту нещасну ніч вона позбулася страху перед немилим чоловіком, що досі сковував її, примушував покірно схиляти голову.
— Хто?.. Хто її батько?.
Простягав до неї довгі, як у мавпи, ручища, розчепіривши гачкуваті пальці, але Олена навіть не ховала шиї, не затуляла долонями, тільки під ніжною білою шкірою починав стрибати беззахисний живчик та розширювались — темнішали зіниці її затятих очей. За всі роки нещасливого заміжжя, вічного страху і рабської залежності вона вперше відчула владу над чоловіком і тепер мстила йому оцим упертим мовчанням, мстила на шкоду собі, на шкоду дочці, на зло всьому світові, який так жорстоко поламав їй життя, поглумився над нею.
Вона не знала, живий Василь чи помер, та це не так уже й боліло їй тепер: в неї було передчуття, що вона й сама не вийде живою з цієї комори. Хіба міг Свирид простити їй зраду?
Тепер же вона бачила, як мучився він, і не мала до нього й краплини жалю. Щосили стискала вуста, на всі його погрози й благання мовчала, мовчала, мовчала. Тільки одного разу не витримала — кинула йому прямо в обличчя:
— Осоружний ти мені!.
Свирид відсахнувся так, наче його вдарили в обличчя. Постояв, хитаючись, стискаючи важкі кулаки, а Олену наче прорвало: підступила до нього, безстрашна в гніві, кривилася схудлим дитячим обличчям, палила просякнутими ненавистю очима:
— Я зроду-віку тебе не любила!.. Ти мені завжди був бридкий, остогидлий!..
— Замовчи! — здавлено видушив із себе Свирид.
— Що — битимеш?.. — звузила палаючі очі Олена.
— Замовчи! — закричав Свирид, але Олена й не думала йому покоритися. Вона аж сп’яніла від власної сміливості і тепер поспішала сказати йому все, що носила досі на серці, ховала від нього в душі.
— Дивись сюди… От перед богом святим клянуся, — перехрестилась урочисто Олена, — перед святою матір’ю божою — не ти мені чоловік, а Василь!..