А може, І справді всі оці люди, померши, поверталися до землі, яка їх породила, викохала, годувала та вдягала, водила широкими світами, — знову повертались до неї малими дітьми, і вона, любляча, всепрощаюча, приймала їх, добрих і лихих, щирих і лукавих, приймала в свої вічні обійми та й клала їх поряд: ворога з ворогом, друга з другом — втихомирювала раз і назавжди своїх неспокійних дітей.
Оксен хотів провести батька: показати, де могили, та Свирид заперечив:
— Я сам.
— То я вас хоть зачекаю.
— Не треба… їдь, сину, додому, а я скоро прийду.
Син провів очима батькову зсутулену постать, повернув коней додому.
Батька довго не було. Година йшла за годиною, вже й сонце почало звертати на захід, а тато немов сам ліг на тому кладовищі. На столі холонула страва, Оксенова жінка — Варвара — нервово м’яла фартух, діти чекали, чекали на діда, що мав привезти гостинці, а потім ухопили по кусневі хліба та й майнули надвір, лише Олеся не відходила від вікна: тулилася до нього, чекаючи й тривожачись, бо не пам’ятала свого тата, не уявляла, який він із виду.
— Братику, тато скоро прийдуть?
Дід же щораз більше сердився на сина: йому хотілося їсти.
"— Що це за порядки к лихій матері! — бурчав він, сердито поблискуючи голодними очима. — Нас покинув — з мертвими чоломкатись пішов. Що, мертві пождати не можуть?..
Нарешті батько прийшов, ще більш зсутулений та похмурий, ніж під час зустрічі з сином. Не помітив, здається, ні нової хати на чотири кімнати, ні інших обнов на подвір’ї,— якась думка гнітила його, не давала спокою. Таким же сидів і за столом: їв, що дають, пив горілку — анітрохи не п’янів, неохоче відповідав на дідові питання, що, наївшись та підпивши, пересердився на сина і все хотів знати, як там у Сибіру люди живуть.
— Та живуть же, — відповідав з погано прихованою досадою Свирид.
— І хліб сіють?
— Та вже ж не кукіль!
— То як же він на тому морозі росте? — дивувався щиро дід, бо за його переконанням у Сибіру не було ні весни, ані літа, тільки лютувала зима. — Це, знацця, там таку пшеницю сіють, що взимку родить?..