Була певна, що ніхто ніколи не довідається про те, бо кому б тоді могло спасти на думку, що оця «шльонка» з великим недозрілим ротом, з довгими руками й незграбною постаттю підлітка зважиться на зовсім-зовсім доросле почуття?
Тепер же вона майже доросла. Має сімнадцятий рік, легеньке ластовиннячко на трохи кирпатому носі й Олега. Ластовиння їй завдає прикрощів, але мама каже, що, дивись, воно ще, мабуть, і вирихтується з літами в люди. Отже, Таня може бути задоволеною і сміливо чекати того часу, коли вона стане дорослою.
«А чия то пішла?»
«Та то ж молодша дочка священика Світличного! Ви хіба не впізнали?»
«Та де ж таку красуню впізнати!»
«Е, не кажіть! Що красива, а що й розумна: закінчила єпархіальне училище в Полтаві і оце приїхала до нас учителювати».
«Учителювати! Те-те-те… Отака молода і вже вчителька!..»
Таня аж мліє, слухаючи оті уявні голоси. Променіє очима, малює картини — одна принадніша від іншої, аж доки мама застає її за отим заняттям.
— Та чи ти, дочко, сказилася, чи тебе хто наврочив? Дивись мені, що воно робить: сіло й сидить, як той статуй! А мак хто за тебе потре? На шулики ж перша миску підставиш!
Відігнавши спокусливі мрії, Таня притьмом береться за мак: де та ще сукня, і рукавички, і парасолька, а мама — поруч і вже он зирить за віником.
Плакали шулики, плакала й Таня. І зовсім не від легкого маминого віника, а від чогось іншого, що накотилося на неї, здавило за горло. А може, ще й від того, що мама ніяк не хоче зрозуміти її і вже утішає, притискаючи доччину голову до м’яких теплих грудей:
— Та годі тобі, доню, так побиватися! Підемо ось на базар та купимо ще більшу макітру.
Що відповісти на отакі мамині слова? Хіба що всміхнутися крізь сльози та нищечком пожаліти маму, що давно вже, зістарівшись, забула про дівочі безпричинні плачі.
Повертаючись із зимових канікул, повезла Тетяна в училище нарум’янені морозами щоки, невгамовний апетит і тугу по рідному дому. Та ще надію на зустріч з Олегом.