"
"Надія ця — крихка і тоненька, як крижинка на маленькому придорожньому озерці під час перших осінніх заморозків. Високі ботинки класної дами відразу ж трощать її, жорстоко й безжалісно: революція нічого не змінила в училищі, «шльонки» лишилися «шльонками», отже, якщо й виходитимуть вони до міста, то тільки — в колоні, тільки парами, тільки під недремним поглядом своїх виховательок.
— А поки що пройдемось до церкви та помолимось, діти, за здравіє Тимчасового уряду і нашого славного воїнства, що кує перемогу над ворогом.
Тут класна дама розгортає книжку, що тримала досі в руках, і двома пальцями бере розпечатаний конверт.
— Вам знайомий оцей почерк, ученице Світлична?
Кров бухає Тетяні в голову, туманить їй очі: на конверті Олеговою рукою виведене її ім’я.
— Чого ж ви мовчите?
Тетяна безпорадно оглядається. Десятки пар молодих, сповнених неприхованої цікавості очей так і впиваються в неї.
— Ви сюди дивіться, сюди! — наказує сердито класна дама і тикає конвертом їй прямо в обличчя.
— Не впізнаю, — ледь ворушить Таня вустами.
— Що?.. Відповідайте голосніше, учениця Світлична!
— Не впізнаю.
— Голосніше!
— Не впізнаю! — кричить Таня, переповнена розпачем, і класна дама більше не сікається до неї. Вона тільки вкладає конверт назад до книги, сухо наказує:
— Сьогодні в мене немає часу далі з вами розмовляти. Поговоримо завтра. А ви тим часом подумайте, може, пригадаєте, хто написав вам оце.
Вночі тихенько плакала Тетяна, ввіткнувшись обличчям в подушку.
Не могла простити собі отих двох слів, що прокричала на вимогу класної дами. Вона зрікалася ними Олега точнісінько так, як зрікся колись Іуда Ісуса Христа: «Істинно кажу тобі, що ще не встигне проспівати півень, як ти тричі зречешся мене…»
Вона теж тричі зреклася Олега. І бог їй цього не простить. Знала напевно, що він відверне Олегове серце за отаку чорну зраду, кине камінь між ними, розіб’є їх вогнем, розіллє водою.