І будуть люди

Лише одного Федька й підпускав отой жеребець до себе. «Чорт на чортові їздить!» — казали бійці, дивлячись, як їх командир безбоязно йде до коня. Злетить у сідло, напне поводи, закладе два пальці до рота — свисне, аж коліна підламуються, — тікай геть з дороги, якщо тобі життя дороге! — і тільки вихор помете пилюкою вслід та випадковий зустрічний, ледве відскочивши на узбіччя, притримає перелякано шапку: був щойно вершник — і нема вже вершника, — майнув чорною блискавицею, протупотів у шаленім кар’єрі — тільки степ тугим бубоном задуденів йому вслід!

Всією неспокійною душею, баламутною вдачею полюбив Федько оці конармійські будні.

Нескінченні переходи та мандри. Скажені галопи. Вітром наповнені груди. Важку шаблюку в руці. Лоскітливий холодок від посвисту куль — твоя — не твоя! Громовий тупіт копит. І грізне, навальне: «Дайош!»

Неспокійне військове життя пішло Федькові на користь: тугою силою налилися його широкі плечі, все тіло так і грало сталевими м’язами; нажив він командирський охриплий басок і завів собі вуса.

Не вуса — сморчки, що наче тикнули пальцем у сажу та й провели попід носом дві ганебні смужки — з одного і з другого боку. Не тоненькі вусики-п’явочки, що присмокталися над самісінькою губою, — таке, казна-що, плюнути на них і то неохота! І навіть не опущені донизу статечні господарські вуса, що викликають повагу до їхнього господаря. А справжні, конармійські, гусарські, чорні, молоді, лискучі, закручені догори двома гострими шаблюками, наче вимальовані на покритому смаглявим рум’янцем обличчі вусища. І гордо носив їх Федько — на страх ворогам, на радість друзям, на погибель жінкам та дівчатам. Бо як зустріне яку, як гмикне, як обпалить чорним оком, як крутне свого вуса — так і хлюпне отруйним любовним солодом в податливу жіночу душу, і вже вона, ота молодиця чи дівчина, уже вона сама не своя, а Федькова."

"В двадцятому році кавалерійська бригада, куди входив Світличний разом із своїм ескадроном, напоролася під невеликим західноукраїнським містечком на польські кулемети.

Зопалу сунулися були в атаку, та й відкотилися, залишивши на плескатій рівнині з десяток бійців.

Комбриг покликав Федора і наказав йому обійти містечко з тилу: помацати, якою бульбою пригощалися сьогодні панки-шляхтичі на сніданок.

— Бо щось вони сьогодні, синку, дуже хоробрі! Бач, сиплють овечими горішками! — кивнув сердито комбриг в бік ворожих кулеметів і поляскав по чоботу товстим, як гадюка, нагаєм.

Федько мовчки козирнув та й повів свій ескадрон у обхід.