Та й де ж тут у біса не закліпаєш, коли: дві булочки — спереду, дві булочки — ззаду, ткни пальцем, і захрумтить ніжна шкірка! — і все оте райське добро прикрите чимось зітканим наче з повітря, так що й видно його, а разом і не видно, і проступає воно, а разом і ховається, — одне слово, вміє клята буржуазія жити на світі, і жалко буде, якщо світова революція разом з усією нечистю змете й отаких пташок!
А заморське чудо вже котило сльозинки по своїх ніжних щічках, а хлопці ще більше витріщали очі, сопучи та збентежено переступаючи з ноги на ногу, і невідомо, чим би закінчилося оце взаємне споглядання, коли б не Федько:
— Ну, чого поніміли?
— Та ти тільки подивись, командире, — зачудовано мовив один із бійців і ткнув своїм чорним, намозоленим руків’ям шаблі та спусковим гачком-пальцем у бік гувернантки: — Ти подивись, яка контра!
Федько як глянув на гувернантку, так і потягся рукою до вуса.
— Ну, ви, хлопці… той… ідіть собі, не лякайте баришню… А я розпитаю в неї, куди граф утік…
Хлопці, все ще оглядаючись, посунули до дверей, залишаючи свого командира наодинці з француженкою, яка вже дивилася тільки на оцього красеня-«касака», з такими очима… такими промовистими очима, що нехай би вже й різав, тільки щоб не дуже боліло!
Федько ж, пообіцявши бійцям поговорити із заморською красунею, сам не був дуже впевнений в тому, що розмова вдасться: знав він по-французнкому всього два слова: «мсьє» і «мадмузель».
Розмова швидко пішла на лад, а в перервах учив Федько свою нову знайому пити вино просто з пляшки і вимовляти соромітні слова."
"Аж уранці відшукав Світличного розлючений комбриг. Збіг разом із своїм ад’ютантом широкими сходами, переступаючи через тіла поснулих бійців, шарпонув високі позолочені двері, за якими бухали постріли, і застиг із вражено розтуленим ротом.