І будуть люди

Бери п’ятьох хлопців і рушай у розвідку… Та дивись мені: застукаю ще раз на мокрому — голову відірву!

Враз повеселілий, Федько вигукнув: «Єсть!», — вихором вилетів з хати.

І як же стиснулося огрубіле в боях, прокопчене пороховими димами серце Федькове, коли він підбіг до свого жеребця і той заіржав зраділо назустріч, дихнув волого в обличчя, поклав голову йому на плече, здригаючись нервово чутливою шкірою! Як обпекли його смоляні чорні очі непрошені сльози, коли він знову повісив шаблюку, почепив дерев’яну кобуру з маузером!

— Хлопці!.

. — сказав Федько, оглядаючись на своїх бойових побратимів, що зберегли йому і коня, і зброю. — Чортячі ви хлопчики! — та й відвернувся, боячись себе зрадити. А хлопці тільки покахикували збентежено в свої величезні кулаки, догадуючись, що коїться зараз на серці в Світличного.

Відшуміла громадянська війна. Зачохляли гармати, здавали в пакгаузи кулемети й гвинтівки, вкладали в піхви шаблюки. Пороховий дух потроху вивітрювався з недавніх бойовиськ, покинуті шанці швидко осипалися, заростали високими бур’янами, якщо вони були в полі, густими чагарниками, якщо на узліссі.

І вже перші мирні дощі полоскали чиїсь білі кості, а в розрубаний череп, в чорніючі могильним смутком очниці весело й густо проростала зелена трава. Іржа роз’їдала обламані багнети, потрощені лафети й гвинтівки, шанцеві лопати й шоломи — все оте військове начиння, що відразу стало не потрібне нікому, хіба що ковалям, які збирали залізо на сокири, коси та рала. І вже поверталися додому бійці, і земля, яку вони донедавна поїли кров’ю — не жаліли ні своєї, ані ворожої,— віднині буде пахнути лише потом і хлібом, і замість горна, що кликав у атаку, відлунюватиме тільки жайворонкові, що кличе до праці.

Тільки Федько з усього ескадрону не схотів розлучатися з зброєю, без якої йому й життя — не життя, і радість — не радість: пішов служити в червону міліцію.

Виловлював безпритульних, ганявся за бандами. І тут лишився неушкоджений, хоч не раз віяла йому просто в очі крижаним своїм крилом смерть.

Якось підстеріг його бандит — прицілився з-за тину прямо межи очі. Клацнув раз — осічка… Клацнув удруге — осічка… Федько не став чекати, доки бандюга клацне і втретє,— стрибонув через тин, повалив, здушив щосили за горло, і, коли підбігли його люди, бандит уже і язика висолопив.

Іншого разу попри самій шкірі пройшла гостра фінка безпритульного."

"— Що ж ти, вонючка соплива, мені кожанку ріжеш? — допитувався сердито Світличний, смикаючи за чуприну блатного.