І вже зовсім весело: — А іще що, товаришу секретар повіткому?
— А ще, — посміхнувся лукаво Гінзбург, — запрошуємо тебе, товаришу, разом з усім загоном на хрестини.
Федькова права рука, що крутила саме вуса, так і застигла:
— Хрестини? Які ще в біса хрестини?
— Наші, червоні хрестини, товаришу, — пояснив Гінзбург, по-змовницькому переглянувшись із Ганжею.
— Так що — мене кумом? — спитав зовсім уже повеселілий Федько. — Ну, коли дасте мені пригожу куму, то згоден: понесу дитину до купелі хоч і за двадцять верстов!
— Куму-то дамо, — обізвався Ганжа.
— Така важка?
— Та не так щоб і дуже важка… Якраз по літах… Вісімнадцять років нашій дитині, товаришу!
І знову не витримав Гінзбург — залився втішним сміхом, спостерігаючи розгубленого Світличного.
А що дитині було рівно вісімнадцять, то Ганжа ні зменшив, ні додав: мав майбутній хрещеник чотири з половиною пуди ваги, носив обувачку сорок четвертого розміру і звався Максимом.
І сказати б — з якогось куркульського, класово ворожого роду, а то ж своя, бідняцька кісточка, з комнезаможів — і отаке з ним зробити!
Ще коли ота капосна жінка носила дитину під серцем, присватувався до неї та до її чоловіка Максим.
— Про мене! — махнув він рукою, радий одчепитися від Максима. — Хрестіть, як собі хочете, аби тільки не ошпарили!
Жінка ж опиралася довше: боялася не стільки бога, скільки язикатих кумась.
— Та вони ж мене і з світу зживуть! І кісточки всі мої на язиках перетруть!
Врешті, коли доведений до відчаю Максим, якому кров з носа — треба було вдарити червоними хрестинами по релігійному дурманові, коли Максим пообіцяв багаті подарунки від сільради й чотири сувої полотна особисто від себе, жінка піддалася:
— Ну, хіба що вже, Максиме, для нашої власті!
Нарешті дитина появилась на світ.