— Я не вішав! — заперечив, мало не плачучи, Федько. — То ви, дядьку, вішали!
— А вони, ти думаєш, розбиратимуться? Ловитимуть мене та питатимуть, чи справді Федько не вішав отих комисарів? — глузливо спитав Гайдук.
— Мене сам командир пустив! — вигукнув Федько, з ненавистю дивлячись на старого, що розбивав йому надію на щасливе повернення додому. — Він сам мені сказав: «Паняй, тезко, додому!»
— А ти не кричи… Не кричи… Криком, синку, мене не злякаєш… А я тобі правду кажу: підеш додому — не довго проживеш на білому світі.
— Все одно я з вами нікуди не піду! — уперся Федько. — Не потрібна мені ваша гряниця!
Гайдук знову заходжується умовляти хлопця. Страхає розстрілом, згадує бога, який дивиться зараз із неба і аж головою хитає, дивуючись нерозважливості оцієї дитини своєї.
— Не я зараз — сам бог вустами моїми застерігає тебе: не послухаєшся, попадешся в лапи червонопузим — і собаки тебе загребуть… Жалко мені тебе, як рідного сина жалко! — аж руку поклав на простоволосу голову хлопця Гайдук.
Федько мотнув головою, скинув руку свого отамана, і в того відразу ж потемніло обличчя:
— Так не підеш із нами?
— Я додому хочу…
— А хто на нас доносити буде?
— Я додому хочу…
— Ну, що ж, іди, бог з тобою, — помовчавши, промовив Гайдук. — Не слухаєшся мене, старого, то й пропадеш ні за цапову душу!.. О… хто то біжить?
— Де? — в один голос спитали хлопці.
— Та ондечки… он… Та не туди, Федю, дивишся — в бік могили дивись!
Федько сп’явся на коліна, витягнув худу шию із широкого брудного коміра, розшитого червоними хрещиками.
Глухо стукнув постріл, голова Федькова різко смикнулася набік, а сам він упав, забився в конвульсії, шкребучи ногами землю, видираючи пальцями густу зелену траву. Потім затих, занімів, тільки вітерець ворушив на потилиці світле волосся та, тихо булькаючи, витікала з вуха кров.
— Тату, навіщо?!
Безтямними, повними жаху очима дивиться Микола на нерухоме тіло Федька, невелике озерце крові, що парує рудуватим димком, обтікаючи ввіткнуте в землю обличчя.
"— А ти що ж хотів, щоб видав? — вовком визвірився на сина старий. — Тепер такі часи: не ти його, дак він тебе!.. Бач, командир його пустив! А мо' саме для того, щоб вивідав, де ми з тобою, та на слід наш навів?
Син мовчав, щосили стуляючи щелепи, щоб не зацокотіти зубами.