І будуть люди

Взяв однією рукою за рога, а другою ласкаво поляскував по обвислій шиї, проводив долонею по боці,— Стій отак, стій.

Обережно обійшов її, нахилився, помацав рукою повне, аж набрякле вим’я з тугими дійками…

«Чи не доїти тато зібралися? — подумав Микола, і в ніс йому так і шибонув теплий дух молока, а живіт звела судорога. — Так ні в що ж!»

Але батько й не збирався доїти. Присів і, широко розставивши ноги, неповним бузівком присмоктався до однієї з дійок. Корова повернула голову, неспокійно смикнулася та й поставила гостру ратицю на батькову ногу (чоботи, лягаючи спати, тато зняли).

Батько відразу ж випустив дійку, засичавши, щосили стусонув кулаком корову в бік, аж загуло у неї всередині, і тварина, переступивши, наступила йому вже на другу ногу.

Свічкою став біля корови Гайдук, затрусився від несамовитого болю! Микола рачки поповз по траві, завиваючи від сміху, старий же, лютими стусанами прогнавши кляту тварину, стрибав то на одній, то на другій нозі, кленучи на чім світ стоїть і корову, і її невідомого господаря.

В ту ніч пішов старий Гайдук у дорогу босоніж: не міг взути чоботи на розпухлі ноги.

— Хоч чоботи збережуться — довше носитиму, — втішав він себе, намагаючись ступати на п’ятки, щоб не так боліли відтоптані пальці.

А на другу ніч чоботи вже були йому не потрібні: за десяток верстов від кордону, від отієї гряниці, за якою чекала на нього безпека і спокій, вдарила йому між лопатки гаряча червоноармійська куля, і він тільки встиг гукнути синові: «Тікай!» — та й упав обличчям у землю.

І коли погоня підбігла до Гайдука, він уже конав, і остання думка його була про чоботи, що не встиг передати синові: пропадуть тепер чоботи!"

"А Микола утік від погоні і добрався-таки до кордону. З ранку до вечора пролежав у кущах, не спускаючи очей з протилежного боку, а вночі тихо спустився до річки, завмираючи при кожному підозрілому шурхотові, роздягнувся, приладнав важкий клунок на голову, пішов у крижану воду, що чорною смолою текла мимо, виривала з-під ніг сипке піщане дно.

Темно і страшно засмоктувала його стрімка течія, зносила донизу, крутила й захлескувала, а він із відчайдушною звірячою впертістю задубілими руками загрібав під себе крижану обпалюючу воду, плив і плив, пориваючись до протилежного берега, хоч йому вже здавалося, що немає ні берегів, ані дна в оцій річці: якщо не витримає — пірне, знесилений, під воду, то й буде опускатися вічно все нижче й нижче, в кромішню пітьму.