А Федько показував собі на губи: мене цілуй, мене! Біс із ним, я згоден уже перевернутись і в порося, аби тільки мене отак пригортали та цілували!
— Яке ж ви порося!.. Ха-ха-ха! — видзвонює, заливаючись сміхом, Олеся.
— Зате я не верещатиму, Лесю, — умовляє далі Федько та й стрибає до неї підбитим птахом, спираючись на товстенний ціпок.
І обоє, захоплені любовною грою, засліплені від щастя, не помічають Тані, що майне безпорадною блідою тінню поза вікном та й сховається, боячись бути нескромною.
Навіть Оксен, заклопотаний, натомлений цілоденною працею в полі, якось спитав:
— Що це з Олесею?
— А що?
— Та якась вона… аж світиться вся… Чи не знайшла вже кого?
— Не знаю, — якомога байдуже відповіла Таня, боячись зрадити себе голосом.
— А ти приглянь за нею, ти ж мати в цій хаті,— повчав Оксен. І, позіхнувши, звично перехрестив рота. — Ох, гріхи наші, гріхи…
Вже коли відсіялися, Федько, одужавши, став збиратися в дорогу. Може, й ще б погостював трохи, але сталася прикра подія: якісь злодії вночі розібрали задню стіну кошари, вивели трьох овець.
Оксен навіть у поле не поїхав, прибитий горем. Ходив по двору та все бідкався, хапався за голову:
— І-і-і ти, господи! Розорили, вщент розорили!..
Іван, сердито поблискуючи очима, кивнув головою в бік хати:
— Зате миліцію годуєм безплатно!
За сніданком тільки й розмов було, що про пропажу. Федір обіцяв увесь повіт на ноги підняти, але Оксен не покладав на те особливих надій.
— Якщо вже самі не встерегли…
— Та де ж устережеш, коли собака мовчав усю ніч, наче йому заціпило! — вигукнув сердито Іван.
— Старий уже став, немічний, — похитав головою Оксен. — А був же добрий собака: шкуру з чужого спускав!
— Тепер же тільки й того, що даром годуємо!
Зразу ж після сніданку Оксен запріг кобилу в бричку і кудись поїхав. Повернувся аж після обіду, висадив із брички молодого чорнющого пса, що боязко тулився до колеса, оглядаючи незнайомий двір.
— Бери, Іване, та саджай на цеп — добрий сторож буде!
Пес присів, загарчав перелякано, посіпуючи верхньою губою, показуючи молоді гострі ікла, Іван спритно ухопив його за холку, підняв, поніс до комори.
— А Полкана куди?
— А ти не знаєш?
— То нехай вони он застрелять! — показав пальцем на Федора Іван.
Звільнений від ланцюга старий Полкан розгублено сидів посеред двору, ніяк не розуміючи, що з ним сталося. І коли Федір підійшов до нього з маузером в руці, він тихенько заскавучав, завиляв куцим цурупалком хвоста, віддано дивлячись на людину старими посивілими очима.