Федько кілька разів наводив маузер, але так і не зміг натиснути на гачок.
— Не можу… Хай би хоч гавкав, а так — не можу!..
Кинув маузер до кобури, різко обернувся, пішов до хати. Тоді Іван, зневажливою посмішкою провівши Федора, накинув на шию Полканові мотузок, узяв лопату і потягнув у вишняк — вішати.
— Ти ж дивись, закопуй подалі! — гукнув услід йому Оксен.
— Знаю! — і до собаки, що, наче відчувши близьку свою смерть, щосили впирався в землю, харчав, коли мотузок впивався в горло: — Та йди вже, чорт!.
— Іване, бога бійся! — вигукнув Оксен, застерігаючи сина не вимовляти всує ім’я нечистого. Повернувшись із саду, Іван поставив на місце лопату, а натомість узяв сокиру, пішов до комори, куди заліз новий поселенець. І за хвилину таким надриваючим серце болісним собачим плачем виповнився двір, що Таня, пополотнівши, заплющила очі, затулила долонями вуха: щоб новий сторож був зліший, відрубав йому Іван хвоста по самісіньку ріпицю.
— Боже, як ти, сестричко, з ними й живеш? — спитав Федір, з жалем дивлячись на сестру.
— Не знаю… Нічого не знаю… — прошепотіла Таня, все ще не розплющуючи очей.
— Ну, а я тут і дня більше не буду!
Таня нічого не відповіла. Опустила руки, втомлено сіла на лаву, дивилася прямо перед собою застиглими, позбавленими будь-якого виразу очима.
Хоч Федір і поклявся відразу ж поїхати геть, однак прожив на хуторі ще три дні: для того, мабуть, була поважна причина.
Подовгу перешіптувався із Олесею, і вона ходила, притихла, замислена, розгублена, налякана.
— Сама ж бачиш, що зараз зі мною, — навіщо ж підлазиш!"
"На третій же день він раптом повеселішав, став лагідний та ласкавий, хоч до рани тули, і Таня подумала: домовилися.
Серед дня, виждавши, коли, крім невістки, нікого не було в хаті, зайшла Олеся. Була трохи бліда, але такою радісною блакиттю сяяли її очі, що в Тані мимоволі стиснулося серце і їй чомусь аж неприємно стало дивитися на зовицю. «Я б теж могла бути отакою щасливою, — з гіркою заздрістю подумала вона. — Це її брат вирвав мене від Олега!..