Оксен запріг Мушку, лаючись, поїхав за втікачем. Повернувся аж надвечір: мандрівник-невдаха лежав зв’язаним бранцем — хоч зразу під ніж.
— Припни на ланцюг, а то знову втече, — наказав Оксен старшому синові.— Бо мені тільки й роботи, що світ за очі їздити!
Забачивши Івана, пес загарчав, засмикав окривавленим цурпалком хвоста.
— Бач, пам’ятає! — розсміявся Іван.
— Ще б не пам’ятав!
Як цього разу вдалося звільнитися чорному бунтареві, хіба один бог знав. «Не обійшлося без нечистої сили», — роздивлявся Оксен цілісінький ланцюг, що лежав коло будки.
— Знову день пропав! — бідкався Оксен, запрягаючи Мушку. — І понесла ж мене лиха година за цією нечистою силою, прости, господи, грішного!
Привізши втікача іще раз, тепер уже припинали удвох: батько і син. Просунули защіпку в кільце, прикрутили дротом:
— Теперечки хіба що зубилом рубати! Здохне — не скине!
Тоді пес заходився гризти ланцюг.
Таня виносила їжу — пес навіть не нюхав миску.
Оксен гримав на тварину — вона мовби оглухла.
Іван кілька разів бив палюгою, видираючи з міцно стуленої пащеки ланцюг, але теж не вдіяв нічого.
Пес гриз і гриз, стираючи зуби, ранячи ясна, кривавою піною покриваючи ланцюг, наче було те залізо його найсмертельнішим ворогом і лишалося або перегризти оті закривавлені кільця, або сконати.
Врешті Оксен не витримав. І не стільки отого жахного тріскоту, скільки Таниних сліз. Ще раз запріг Мушку, скинув непослуха на воза, повіз до хазяїна. Простіше було б відпустити, хай би сам біг, а то й здихав по дорозі, дак гроші ж за нього плачені,— за гроші, а не за якесь там спасибі!
Дядько довго не хотів брати назад, а ще більше — повертати гроші. Оксен страхав богом, дядько напирав на совість.
— Два рублі відрубав дурною сокирою! — докоряв Оксен Іванові, розпрягаючи Мушку.
— Дак хіба ж я знав!..
— А голова на плечах навіщо?
Іван нічого не відповів. Щосили шарпонув Мушку за вуздечку, виводячи з голобель.
— Посмикай мені, посмикай! — посварився Оксен.