Вхопився за тин, оглянувся: вздовж вулиці наполоханими зайцями стрибали дружки. «Втікають, гади! Кидають!..» Скреготнув зубами, відштовхнувся од тину, кинувся слідом.
Доки наздоганяв хлопців, трохи отямився, навіть почав жалкувати, що не забрав у отого вихреста годинник. Годинник же золотий, йому й ціни немає! А так — хтось наткнеться, «попользується»…
Зупинилися аж за селом, на горі. Постояли, з свистом втягуючи в розпалені груди холодне повітря. В селі було тихо. Ніхто за ними не гнався, ніхто не кричав. Замовкли навіть дядьки: мабуть, похрипли обоє.
— Дивіться ж! — попередив Іван. — Ляпне хто язиком — всі до бупру сядемо!
Другого дня Іван ходив сам не свій: все здавалося, що от-от ввалиться у двір міліція. Перед вечором навмисно погнав Альошку в село по гас.
— Та в нас іще ж є!
— Побалакай мені, побалакай! — нагримав сердито на брата, що не хотів пертися проти ночі за гасом. — Та взнай, що там люди говорять.
Альошка повернувся, коли вже зовсім стемніло. Хукав на побілілі од зашпорів пальці, крізь сльози скаржився:
— Хіба в такий морозище когось посилають! Сам би пішов!.
Коли б це іншого разу, стукнув би Альошку по потилиці, а то й нам'яв би вуха. А зараз нетерпляче запитав:
— Що там чувати?
— Хтось «вихреста» ломакою оглушив… Добре, що хоть ломака пересохла була — не така важка… А то, кажуть, богу й душу віддав би!
Іванові враз відлягло від серця. Повеселішавши, незлостиво нагримав на скімленого брата:
— Чого, дурню, хукаєш! Опусти в холодну воду — враз відійдуть…
Потім наказав Христині подавати вечерю.
Батьки приїхали аж третього дня, хоч Оксен і обіцяв не затримуватись. За клопотами, за колотнечею якось забули обоє, що отець Віталій — іменинник: сповнилось тридцять п'ять літ. Добре, що захопили борошна та сала, це тепер найдорожчий дарунок, бо не з медом, ох, не з медом повелося батюшкам за нової безбожної влади!
Закривають повсюди церкви.