І будуть люди

Коли Зіна спробувала притримати двері до спальні, де саме відпочивав після обіду чоловік, він не відсторонив її, а лагідненько сказав:

— А мені саме й треба погомоніти з батюшкою, — та й просунув у прочинені двері свою круглу, як кавун, голову: — Можна?

Оглянувши будинок, моряк запитав стривоженого батюшку:

— Як ви дивитесь на те, щоб розмістити отут школу?

— Куди ж нам із матушкою накажете подітись? — запитав о. Віталій, приголомшений новиною.

Але й на це була уже відповідь у моряка:

— А ми вас у старе приміщення школи переселимо.

Так що збирайтеся, батюшко.

— Що ж, якщо така ваша воля… — голос о. Віталія тремтів від образи. — Якщо цього хоче громада, якій я щиро служу…

— Хоче, батюшко, хоче!. — зовсім уже весело ствердив невразливий моряк. — Завтра на загальних зборах і вирішимо… До побачення, батюшко!

Козирнув єдиною рукою, блиснув міцними, що ними тільки залізо гризти, зубами, пішов перевальцем із двору.

І хоч отець Віталій плекав надію на те, що громада не попустить поглумитися над ним (говорив про це й заплаканій Зіні, утішаючи та заспокоюючи), все ж в ту ніч не міг хоча б на хвилинку склепити повіки.

Був до краю знервований, а ще більше — перевтомлений. Відчував себе так, наче міцний протягом багатьох віків острів, що, мов дитячі забави, стрічав усі шторми та бурі, розбивав їх своїми кам’яними грудьми, раптом став хисткою купиною, на якій треба весь час балансувати, щоб утриматися на ногах, не звалитись у трясовину… Від отого невпинного балансування, відчуття купини під ногами приходила втома.

Якась дивовижна млявість обволікала ясний до цього мозок, загострений в полемічних битвах з інакомислячими, загартований у вірі. У сліпій, всепокоряючій, без запитань і пошуків вірі у святість усього, що написано в біблії, проголошено в церковних канонах. Вірю тому, що вірю, — ця єдина формула завжди була порятунком від єресі, від небезпечних сумнівів, отією рятівною стіною, яка не давала розлитися хаосові, гасила небезпечні думки.

З року в рік, з дня в день йшов до церкви, окрилений оцією непохитною вірою.

Йшов, як на свято, ніс натхненні слова. До пастви, яка покірна у бозі, яка падає на коліна у церкві, схиляється перед ним на вулиці, припадає до його руки спраглими за божою милостинею вустами. Іде покірно і віддано за ним, душпастирем, божим слугою, що зустрічає кожного при появі на цьому грішному світі і, давши ім’я, веде потім через все життя, оберігаючи від гріховних діянь, нечистих помислів, небогоугодних вчинків.