І будуть люди

Веде аж до могили, з рук в руки передаючи душу новопреставленого раба божого ангелам-хранителям.

«Нате, тримайте, несіть у чистилище і рай, я свій пастирський обов’язок виконав. Я оберігав її, як зіницю ока свого, від соблазнів диявола, утішав її в горі, підтримував серед незгод і тепер повертаю господу богу його покірну овечку, яку він свого часу дав мені випасати на скудній травиці земного життя».

Але навіть туди, в потойбічне життя, простиралася влада духовних отців. Бо хіба не поминали у церквах померлих, не возносили молитви, благаючи Всевишнього навернути око і серце своє до душі, яка прагнула раю?

Яка ж світська влада могла порівнятися з оцією духовною владою? Який цар, який імператор чи кесар міг би похвалитися тим, що в його руках не тільки скоро-минуще, земне, а й вічне після смерті життя? Не було такої влади! Не було такого царя!

Тепер це все похитнулося.

І не згуртовану отару віруючих овечок бачить нині о. Віталій перед собою, а отару, що розбрелася, одбилась од рук, вже не прислухається до його голосу. І не високі, навіки змуровані стіни, що відгороджують віру од підступних повівів, а руїни цих стін.

Звідси й утома, звідси й знервованість, звідси й хворобливий неспокій. Звідси — розгубленість.

Боявся навіть самому собі зізнаватися, що іноді починає втрачати віру в непохитність святої церкви. І не тому, що комуністи силоміць закривають храми, скидають дзвони й хрести. Знав: всяка дія виклика протидію, а всяке насильство — опір. Інше непокоїло отця Віталія — молодь. Оте майбутнє, те «завтра», втративши яке, втрачаєш усе.

А вона все більше одходила від церкви, все частіше наверталася бунтівничим серцем своїм до сільбудів, хат-читалень, кіно і вистав, до нового, що несла із собою оця влада на села. Не втішало навіть те, що атеїзм поки що розквітав у містах. Коли не боротися проти нього, якщо не чинити йому опір, він перекинеться і на села. І тоді хисткий отой острівець остаточно зникне під хвилями. А як боротися, що протиставити, о. Віталій поки що не знав. Розумів тільки, по-старому вже діяти не можна: закостенілість, неповороткість, консерватизм значної частини попівства рано чи пізно приведе віру на грань катастрофи. І гарячково шукав порятунку…"

"Безсонна, повна важких роздумів ніч призвела до того, що йшов на ті збори непевний у підтримці громади, до якої мав намір апелювати.

Хто зна, як повернулася б справа, коли б отой голова комнезаможу, отой однорукий моряк, та не виявився б іще й неабияким дипломатом: побачивши о.