Віталію брати лопату та й пробиватися крізь кучугури, крізь снігові величезні замети, щоб вийти на світ божий.
— І в церкву через це запізнюється, — скаржиться Зіна. — Люди ждуть-пождуть: де батюшка, а батюшка тим часом, забувши про свій сан, розчищає лопатою сніг…
— Ну, якби тільки в цьому була вся біда! — посміхається о. Віталій.
— От бачите: отакий він завжди! — вибухає докором Зіна. — Йому на голову сідають, а він — немов так і треба…
— Ах, як нехороше, як нехороше! — побивається співчутливо Оксен, уявляючи неймовірну картину: духовну особу з лопатою в руках.
Дивиться на отця Віталія так, наче жде похвали за оті богоугодні слова. Сидить на стільці, оглядає кімнату, скрушно похитує головою: «Боже, як ти міг допустити таке!»
Таня теж співчуває сестрі, хоч і не зовсім щиро: Зінина біда здається їй не такою уже й страшною: «Боже, та я все віддала б, аби тільки отак жити з любимим чоловіком! У найгіршій би хаті, в найзлиденніших злиднях!..»
Але те — не для неї.
Іменини справляли другого дня, в неділю. Не запрошували, як минулого разу, численних гостей: ніде було б і посадити.
Він перший же й не витримав:
— Що ж, вип’ємо за здоровлячко нашого дорогого менинника, щоб йому жити іще сто і один рік!
— А чому, Іване Петровичу, сто, та ще й один? — розсміявся о.
"— Щоб подопивати усе, що не доп’єте, — серйозно пояснив староста, підносячи шкалик до заздалегідь розтуленого рота. Хукнув, цмокнув, крякнув — не встигла Таня і блимнути, а староста вже ставить порожню посудину на тарілку і заправляє довжелезного вуса собі до рота: добряча наливка, тільки хто ж її отакими наперстками п’є!
Праворуч від Тані сидів о.