Не посміла сказати і слова на захист сестри, віддала її в жертву своєму божкові, точнісінько так, як віддає зараз Федька.
І Таня, коли о. Віталій мовив, що не може бути щастя від нечестивого, неосвяченого богом шлюбу, не витримала: звела на дівера очі, дзвінко спитала:
— Чому не може? Чому?
Налякано ахкає Зіна, вражено застигає Оксен.
— Бо вони переступили заповідь божу, — суворо пояснює о. Віталій. Він щиро здивований отим запереченням, що пролунало у запитанні зовиці.— Сказано-бо…
Тут уже Таня допускається неприпустимого вчинку.
— А як вони люблять одне одного? Чуєте: люблять! Не можуть одне без одного жити!..
— Але ж бог, Таню, бо-ог! — стогне Оксен, намагаючись опам’ятати дружину.
— Бог?!. Так хіба ж бог може бути отаким жорстоким… щоб карати людей за щастя? Не вірю, що бог отакий!.. Не вірю!..
І залилася сльозами. Сердилася сама на себе за ці сльози, але вже не владна була їх зупинити. Єдине, що могла, — стукати по столу кулачком і без кінця повторювати:
— Не вірю! Не вірю!.
Умовляв Таню наляканий оцим несподіваним вибухом о. Віталій, підносила кухоль із холодною водою Зіна, тупцював безпорадно біля дружини Оксен, а вона все не могла заспокоїтись.
Прощалися вдавано весело: всі почували себе якось незручно. Отець Віталій ще ніколи не був такий уважний та ласкавий до зовиці: все жартував та допитувався, коли запросить у куми. Зіна турботливо підтикала під сестру кожух, щоб, не дай боже, не застудилася в дорозі, наказувала Оксенові берегти Таню, пильнувати, аби вона нічого не робила важкого.
— А для чого ж ми тоді наймичку у двір привели! — відповів Оксен та й собі потикав рукою, підбиваючи під Таню кожуха: подивіться, мовляв, який я уважний до жінки! — Ми Таню бережемо, нікому не даємо зобидити… Правда, Таню?"
"Таня сиділа, притихла і винна, ховаючи схудле обличчя, обкидане темними передродовими плямами, у велику вовняну хустку. Не хотіла ні відповідати на Оксенове запитання, ні зустрічатись очима із родичами.
Врешті обряд було виконано до кінця: о. Віталій підніс для благословення руку, Зіна ткнулася холодним носом в Танину щоку.
— Ви ж приїжджайте, не забувайте!
— Приїжджайте і ви до нас! — озивався Оксен, обертаючись.