І будуть люди

І вже до Тані: — Таню, ти ж хоть оглянься!

Таня повернулася, блідо всміхнулась, махнула мляво рукою.

Степ зустрів їх сніговою безконечною пеленою, що зливалася на обрії з низьким попелястим небом. Звично трюхикала Мушка, переходячи на спусках в галоп, і тоді ошмаття збитого снігу стукотіло в передок саней, а Оксен відкидався назад, натягуючи віжки, стримуючи кобилу:

— Т-ш-ш-ш-ш…

Іноді з неба зривалися плескаті сніжинки, довго гойдалися в застиглому повітрі, німо лягали на землю — одна по одній, одна по одній, мов неживі.

Опускалися Тані на кожух, лежали, непорушно розпластавши поламані крильця. Таня довго дивилась на них, — так довго, що аж заболіло в очах, а коли, стуливши повіки, аби вгамувати той біль, знову розкрила очі, сніжинок уже не було. Чи здмухнуло поривом вітру, чи, зібравшись із силами, змахнули крильцями, зірвалися вниз. Таня аж оглянулась, охоплена жалем до отих сумовитих гостей, що прилетіли невідомо звідкіль і полетіли невідомо куди. Але позаду бовваніли сніги, аж посірілі від втоми, — спробуй знайти, розшукай! Тоді Таня знову заплющила очі і поринула в легеньку дрімоту, приколисана безконечною дорогою.

Проснулася перед двором, коли Оксен зупинив Мушку і став вилазити з саней, щоб відчинити ворота. Короткий зимовий день уже повнився тінями, згортався в темненький клубочок. У дворі наче вимерло, навіть Бровко не виліз із будки. Хата чорніла вікнами: там ще не світили. Сиділи, мабуть, у сутінках, ждали, поки зовсім стемніє,— берегли гас. Розминаючи занімілі ноги, Оксен тупцявся біля Мушки: розпрягав, виводив із голобель.

А Таня все сиділа, скута відразою, здригаючись при самій лише думці, що рано чи пізно, а доведеться-таки вилазити з саней, іти до хати.

Зачувши Танині кроки, Христина так і вилетіла назустріч «тітоньці». Відчинила широко двері, радісно видихнула:

— Здрастуйте!

Метушилися довкола хазяйки, помагаючи скидати важкі зимові одежини:

— А ми вас ждали-ждали…

Весь вечір, доки й полягали спати, не відходила од Тані…

Через день Оксен зібрався їхати за двадцять верстов у олійницю.

Ще звечора приготувала Таня опару, щоб встигнути спекти хліб: Оксен мав виїхати удосвіта. Боячись заспати, домовилась із Христиною, що, хто перший проснеться, той і розбудить.

Прокинулась перед світанком. Христина біленькою свічечкою стояла над нею, легенько торсала за плече:

— Тітонько, вставайте!

Таня зіскочила з ліжка і відразу ж вчепилася за бильця: лунко забилося серце, перед очима замерехтіли чорні метелики.