Аякже: закляне, а тоді й справді не вродить! Бог до старців прислухається ж.
Крім старців, навідувалися до Івасют ще одні непрошені гості — сільські дітлахи. Ці не стукали у ворота, не наставляли торби за милостинею: вабили їх величезні кавуни та дині, що, завезені знайомим купцем аж із-під Херсона, достигали поміж огудинням. Хлоп’яки скрадалися до баштану неглибоким переярком і, підстерігши, коли нікого поблизу не було, ордою налітали на баштан. Хапали кожен по кавунові, а то й по два і мчали назад у переярок, щоб влаштувати там бенкет: били достиглі плоди об коліна, вгризалися в соковиту, солодку, холодним жаром палаючу м’якоть із таким заповзяттям, що іноді тільки худенька потилиця стирчить з отієї половинки!
Коли ж дозрівали яблука й груші, стережися нової напасті! Прокрадуться вночі парубки, обнесуть дерево так, що й гілля не лишиться, тоді Оксенові тільки сплескуй у відчаї руками та накликай на розбишак божий гнів:
— Та бодай же вам, нечестивцям, в’язи поскручувало!
Дітвору ганяли батогами, од парубків відбивалися кийками, спускали із ланцюга Бровка.
Якось повертався Оксен із церкви після сповіді.
— Прийдіте до мене і візьміте на себе ярмо моє, — наспівував тихенько Оксен пісню «Достойно є» від Матфея. — І знайдете спокій. Бо ярмо моє любе, а тягар мій — легкий.
Зустрічаючи людей, ще здалеку смиренно скидав картуза.
— Добрий день, Ганно! Як поживаєте?
Пройшов би собі мимо, прямо додому пішов би, але жінка якось знітилась, одвернулася і боком-боком — шмиг мимо нього! Чого б це?
Раптова підозра пронизала Оксена. Урвала божественну пісеньку, розбила єлеєм пропахчений настрій.