Обернувся: жінка чесала од нього так, немовби він гнався за нею!
— Ганно!
Її наче цьвохнуло по литках отим окликом: дременула ще швидше!
— Постійте-бо, Ганно!
Наздогнав уже аж на горбу, хоч і добре захекався:
— Ви що, оглухли, чи що?
— Та ні…
— Дак чого ж ви біжите як скажені?
— Я біжу?.. То ви біжите!
«Ба яке, ще й огризається!» І зовсім уже сердитий, Оксен ухопив Ганну за руку, намагаючись заглянути в пелену:
— Ану, що ви несете?
— Та куди ви лізете? — боронилася Ганна. — Стиду немає!
Та Оксен уже встиг заглянути, як не одверталася од нього молодиця.
— Отак, знацця, люди добрі до церкви ідуть, гріхи відмолюють заради неділі святої, а ви по чужих садках яблука крадете! І не сором вам, Ганно?
— Та хіба ж я крала?.. Оце йшла через садок до вашої жінки та й назбирала по дорозі… Погляньте, це ж падалиці. Вони всі червиві…
— А падалиці з неба звалилися? Чи з яблунь? Я їх садив, я їх ростив, то кому, Ганно, оці яблучка збирати належиться? Вам чи мені?
— Та хіба я собі! Я ж діткам… Думала, хай дітки поласують…
— А в мене хіба дітей немає? — вибиває грунт із-під Ганни Оксен.
Вичитував, вичитував і довів-таки жінку до того, що вона випустила пелену з рук, висипала яблука в пилюку — прямо йому під ноги.
— Та подавіться ними, як вам уже червивого яблука жалко!
«Бачиш, бачиш, господи, які тепер люди! — хитав головою услід жінці Оксен.
"Постояв, постояв, звівши благочестиве обличчя до неба, а тоді став збирати яблука.
Відніс у садок, акуратно висипав під яблуню: хай лежать, дивись, коли і знадобляться, як не погниють. Чи свиня підбере, чи овечка. А погниють, що ж — на те воля божа. Його, Оксенової, провини в тім не буде.
Коли розповів про це Тані, вона спершу не повірила: думала — жартує.