І будуть люди

 — Вона ж колись учителювала сама, краще нас із тобою розбереться у всьому.

— Ольгу, то й Ольгу, — погоджується Ганжа. — Воно й справді — людина вона стороння, може, й краще розбереться у всьому…

— Ну, а як ваш ТОЗ?

— Та ворушимося потроху…

— Потроху… ворушимося… — невдоволено передражнив Гінзбург. — Щось ти, товаришу голово, не туди танцювати починаєш. Ти що, забув попередню розмову?

— Та не забув, — поліз до потилиці Ганжа, але Гінзбург знову перебив Василя.

— Ну, от що: ви повинні мати зразковий TО3.

І він у вас буде! Зарубай це собі на носі! Все, що хочеш, проси — молотарку, трактора навіть у Полтаві дістанемо, але щоб я більше від тебе оцих слів не чув… Потроху ворушимось!.. Не треба було братися, дорогий товаришу… А тепер уже пізно назад рачкувати…

— Та хто ж рачкує? — оборонявся Ганжа.

— ТОЗ нам зразковий он як потрібний! — провів ребром долоні по горлу Гінзбург. — Дядька голою агітацією не візьмеш — прикладом колективного господарювання треба переконувати. Машинами, тракторами…

— Та ми вже про трактора й не думаєм.

Тут коваля хоча б помогли знайти.

— А свого де поділи?

— Старий помер, а молодий як сказився! Кинув кузню та й майнув до Полтави… І що ми з ним, із чортом рогатим, не робили! Й умовляли, й просили: хоч до літа побудь, попрацюй на громаду! Сам же бачиш, яка зараз пора: в того плуг без лемеша, в того в бороні зуби повипадали. Та хіба мало що треба перед весною полагодити!.. Так уперся ж, як бик. У Полтаву, і квит!.. «Тепер, — каже, — в городі такі люди, як я, он як потрібні! Я там як сир у маслі купатимусь!» А те, що твої односельчани замість борін пальцями землю скородитимуть, то тебе не обходить? І що ж, ти думаєш, сопляк отой відповів? «У них пальці залізні, поборонують і пальцями…» Отут я не витримав: надавав йому по шиї, та ще й ззаду додав.

«Оце, — кажу, — тобі від твого покійного батька, розсучий ти сину!»

— І не помогло? — Гінзбург чомусь прикрив обличчя долонями, тільки дрібно тремтіли пальці.

— Та хіба такому поможе? — махнув безнадійно рукою Ганжа.

 — Вивів я його за сільраду, піддав нижче спини коліном: котись, поганцю, хоч і за кордон, якщо вдома шануватись не вмів. Він і покотився! В той же день забив батькову хату та й майнув із села. «Ви ще, — кричав, — мене згадаєте, ви ще за мною наплачетесь!..»

— Да, без коваля сутіж…

— Хоч під ніж.

— Що ж, доведеться щось придумати.

Полягали спати: Гінзбург і старий Ісаак — на ліжках. Ганжа — на двох зіставлених лавах.