А якщо будуть, то нехай тоді товариш секретар дасть пояснення, як це пов’язати із закликом Радянської влади зміцнювати господарство. Його ж брата цікавило інше: як пожива Чемберлей і що замишля світова буржуазія проти нашої власті?..
Гінзбург аж охрип від напруження, від задухи. Накурили ж так, що аж лампа почала гаснути.
Запитували б, мабуть, до самого ранку, та Ганжа змилосердився над Гінзбургом:
— Годі на сьогодні! Погомоніли, і досить. Товариш же, може, й натомився з дороги, йому й відпочити пора.
Зважаючи на пізній час, Гінзбург лишився на ніч. Коваля повів до себе Микола Приходько, Гінзбурга запросив Володька. Дивився такими очима, що той не міг відмовити:
— Ладно, хрещенику, ночуватиму в тебе.
І у Володьки аж вуха загорілись од щастя!"
"Біля сільради все ще стояли дядьки: смалили по останній, не поспішали розходитися. Пропустивши Володьку, Гінзбурга і Ганжу, що вирішив провести товариша Григорія аж до Твердохлібенка, посунули дружним гуртом. Йшли всі, кому по дорозі було, а кому й не по дорозі: може, іще щось важливе скаже товариш секретар!
Скута морозом, безмовна, висіла над ними ніч.
Аж ось із дальнього кутка, полохаючи тишу, донісся розбійницький посвист, різкий переляск голосів:
— Тю-ю! Тю-гу!.
— От бісові парубки! — озвався один із дядьків. — І носить же їх нечиста сила до самого ранку!
— Ворота й досі дьогтем мажуть? — пригадав свою молодість Гінзбург.
— Та зараз почище діла виробляють, — відповів той же дядько. А Іван, радий нагоді почесати язика, протиснувся поміж Володькою й Гінзбургом.
— Ви, товаришу секретар, людина городська, то, мо’ й не знаєте, що наші парубки витівають. Таке витівають, немов перед погибеллю… Он слухайте, до чого додумались: гуляли весілля в одного хазяїна.
— То не на мене напали! — хтось басовито з гурту. — Я б їм навіяв!..
— І чого ти, Юхиме, нападаєшся? — заступився за парубків Іван. — Вроді у тебе в дворі нема парубка.
— Мій не такий.